© depositphotos/serezniy
Олександр Триліс
А тепер коротко про погоду в країні фізиків: абітурієнтів нема, вчителів, які могли б їх підготувати, нема, тих, хто міг би підготувати вчителів, нема, політичної волі щось змінювати нема. Це якщо коротко. Насправді є оази, де зберігаються традиції підготовки молодих фізиків світового рівня, де готують призерів світових олімпіад і турнірів. Ці випадки не поодинокі, але не роблять погоди на рівні держави. Поки що зберігаються — досвід, знання, розуміння, як має бути, що і як треба робити. Можливо, колись це стане актуальним, буде затребуваним. Наразі ж наші нечисленні молоді фізики більшою мірою знаходять себе в розбудові іноземних: науки, виробництва, наукоємних підприємств.
Колись випарується, як роса на сонці, державний менеджмент, побудований на принципах соціалізму (спадок СРСР) та бандитизму (спадок 90-х). Прийдуть люди, які знають і люблять свою справу та країну. Можливо, це будуть випускники тих осередків, де зберігається оце: «знати й любити свою справу та країну». Тоді вийдемо зі своїх криївок, роздамо збережений досвід — беріть, люди, користуйтеся. Війна підганяє нас — треба не колись, а зараз, бо оте «колись» може не настати. Але це інша розмова.
Наукові музеї допоможуть українським школярам подолати відставання в освіті
То як тоді навчити, підготувати, виростити, виховати спеціалістів-природничників — фізиків, хіміків, біологів, інженерів, технологів? Як зробити, щоб усе населення мало базовий рівень знань у цій галузі? Щоб трифазний струм люди розуміли не гірше, ніж манікюр? Розмова вестиметься навколо трьох ідей, які, на мою думку, дають змогу орієнтуватися в ситуації.
Перша. Системна, масова підготовка означених спеціалістів має сенс, якщо на них є запит у суспільстві.
Друга. Вчитель може передати тільки той досвід, який сам має.
Третя. Природниче мислення починається з власного досвіду.
Наразі ситуація така, що лише невеликий відсоток людей розуміє критичне значення підготовки технічних спеціалістів для країни, її обороноздатності, економічного розвитку. Як такого запиту від суспільства нема: випускники шкіл не поспішають вступати на технічні спеціальності вишів, батьки не пов’язують майбутнє своїх дітей із відповідними професіями, політики не наважуються серйозно зайнятися цим питанням, бо це тягне за собою купу проблем і невдячної роботи, а виборці більше надають перевагу популістським лозунгам, аніж реальним справам. Невеликий відсоток зацікавлених людей намагається щось зробити малими ресурсами — бо серйозної, державного рівня підтримки нема. Моя думка — це хибний напрям. Якщо треба побудувати хмарочос на піску, то передусім треба під цю задачу знайти ресурси — бо пісок пливе, осипається, а хмарочос — не дитяча фортеця, побудова міцного фундаменту — це дорого. Спроба звести високу будівлю без якісних будівельних матеріалів призведе до імітації діяльності, розкрадання тих невеликих ресурсів, які є в наявності, й зрештою — до провалу всього проєкту, бо без належного фундаменту хмарочос завалиться.
Створення запиту на технічних спеціалістів — це я назвав би пріоритетним напрямом. Створення великої кількості високооплачуваних робочих місць для інженерів, технологів, науковців (що цікаво, такі є, їх чимало, але про це мало хто знає). Створення в ЗМІ історії успіху — образу молодої людини, яка отримала гарну технічну освіту й завдяки цьому врятувала світ, перемогла зло, заробила, врешті-решт, грошей. Щоб молода людина, яка зайшла до вечірнього клубу й так випадково промовила «до речі, я інженер», ставала королем вечора. Бо наразі такий ефект матиме «до речі, тато нещодавно подарував мені невелику мережу бутиків». Цінність спеціаліста-технаря призведе до розуміння цінності тих, хто може такого спеціаліста підготувати, не навпаки.
Один із поширених напрямів «дешевого» розв’язання проблеми — створення досконалих підручників і програм. Тоді достатньо одного некваліфікованого наглядача на 30 учнів, який проконтролює дисципліну в класі та виконання учнями завдань із цих чудових підручників. На моє переконання, це не працюватиме. Досвід передається від людини до людини, таким є наразі результат еволюції сапієнсів. Підручник може бути інструментом, важливим інструментом, але вчитель не передасть того досвіду, якого не має. Мауглі перед купою методичних розробок так і залишиться Мауглі. Потрібен учитель як носій цивілізаційного досвіду, а не як наглядач. І такий учитель — це дорого, набагато дорожче, ніж надрукувати підручники. Підготувати його, замотивувати працювати в школі, забезпечити умови для роботи та розвитку, помножте це на півмільйона — потрібна політична воля, державна підтримка.
Як навчити гарного фізика, в принципі відомо. Проблема — зробити це якомога дешевше, а дешевше не робиться. Природниче мислення починається зі спостереження, з власного досвіду — не з читання підручника та виконання завдань із нього. До речі, перевірити наявність практичного досвіду за допомогою таких поширених зараз тестів — задача непідйомна. Її, наскільки мені відомо, ніхто й не ставив. Природниче мислення потребує початкових образів, які створюються із сигналів від органів чуття — із сенсорного досвіду. Наші очі мають щось побачити, вуха — почути, руки — відчути на дотик, щоб у нашій голові виникло відображення реального світу й ми почали його вдосконалювати, шукати закономірності, виводити загальні принципи. На моє переконання, так працює будь-яке мислення, не тільки природниче. Отже, очевидна ідея — забезпечити дітей, особливо молодшого та середнього шкільного віку, сенсорним досвідом — різноманітними майструвалками, традиційними ремеслами, гуртками авіамоделювання тощо. Це потребує матеріальної бази, великої кількості кваліфікованих вчителів, і так, це дорого.
Навіщо нам фізика і математика під час війни?
Ще одна очевидна ідея — у шкільному курсі фізики має бути відчутний відсоток самостійної практичної роботи учнів — з мого досвіду, 20–40% часу. Зауважу додатково, що практична діяльність означає 12–16 учнів у групі, бо якщо більше — утворюється хаос, псується обладнання; вчитель не встигає упакувати той надзвичайно цінний досвід, який щойно отримали учні, у форму конструктивного знання.
На жаль, сучасні тренди — дистанційне навчання, контроль через тести, віртуальні лабораторії — ведуть зовсім в іншому напрямку, суперечать тим принципам, які я висловив, хоча роблять процес навчання значно дешевшим, або, як зараз кажуть, доступнішим. Можливо, колись буде знайдено справді ефективні форми навчання, наразі мені про це невідомо. Сапієнси залишаються сапієнсами, для них важливе живе спілкування та сенсорний досвід. Дитина з більшим задоволенням (і користю) залізе на дерево, ніж прочитає параграф із підручника.
Прийнявши означені три ідеї, побачимо шлях: забезпечити пошану в суспільстві та робочі місця; забезпечити кваліфікованих учителів, невеликі групи учнів; забезпечити учням набуття та впорядкування сенсорного досвіду — і буде нам багато фізиків та інженерів, гарних і різних. Багато роботи? Так. Схоже, в нас немає вибору. Кому її робити, як не нам?
