© stetsik / depositphotos
Володимир Онацький
У переддень 1 вересня майже непоміченим залишився той факт, що Міністерство освіти запропонувало на суспільний огляд черговий документ із довгою назвою — «Концептуальні засади безперервного професійного зростання педагогічних працівників закладів загальної середньої освіти». Для стислості його вже називають Концепцією. На папері все виглядає сучасним та прогресивним: міжнародні терміни, цитати зі звітів ЮНЕСКО, охайні графіки. Але чи вплине це на реальність, в якій працюють педагоги? Ця стаття — не наукове дослідження, а роздуми з перших рядків: як це працює (або не працює) у щоденному житті школи.
Зміни, яких не бачимо
Мій досвід в освіті нараховує десятиліття. За цей час я ставав свідком численних стратегій, реформ, меморандумів. Всі вони мали вражати на папері, супроводжувались промовами та візуалізаціями, але закінчувались тим самим: вчителі залишалися наодинці з тими ж труднощами. Обіцянки змінити систему розчинялися в повітрі.
Професійний розвиток, безперечно, важливий для педагогів. Ще з 90-х років закон вимагав від нас проходити курси підвищення кваліфікації. Ми відвідували лекції в інститутах, збирали сертифікати. Частина матеріалів була корисною, інші — повторювалися рік у рік, наче зі старих конспектів. Пізніше курси стали обов’язковою умовою для атестації. Завдання зібрати папери про «навчання» часто перетворювалося на формальність. Чи відбивалося це на якості уроків? Чи робило педагогічну роботу привабливішою? Відповіді очевидні.
Стратегія 2012–2021 років обіцяла оновлення післядипломної освіти. На ділі — нуль змін. У 2016 році стартувала «Нова українська школа»: безкоштовні онлайн-курси, нові підходи. Та зарплати не зросли, молодих фахівців не додалося. Постала лище папірова культура. Потім держава дозволила вчителям самостійно обирати курси, але виділені кошти часто не доходили до призначення. Натомість з’явилися «експрес-програми», де сертифікат можна придбати за кілька гривень. Педагоги жартували: «Обмін досвідом замінили обміном документами».
У 2020 році з’явився закон, який закріпив 150 годин навчання за п’ять років, та Профстандарт для вчителів. Знову — більше вимог, але ніякого зв’язку з фінансовим становищем педагогів.
Сенс за словами
Чому Концепція стосується лише шкільних педагогів? Невже розвиток вихователів чи позашкільних працівників менш важливий? Чи це питання фінансування, а не логіки?
У документі є позитивні ідеї: стажування для молодих фахівців, наставництво, цифрова платформа для навчання. Але схожі механізми вже існували раніше під іншими назвами. Запровадження єдиного онлайн-порталу з персональними кабінетами звучить хорошою ініціативою, але скільки коштів на це витратять? На жаль, ідеї без бюджету залишаються лише на папері.
Дворівнева атестація (внутрішня й зовнішня) могла б спрацювати, якби підвищення кваліфікації супроводжувалося підвищенням зарплат. Без цього це стане черговим бюрократичним кроком на шляху вчителя.
У Концепції багато цитат з міжнародних організацій, прикладів з-за кордону, але мовчить про найголовніше: хто оплатить реалізацію та як це вплине на добробут педагогів? Досвід інших країн доводить: професійний ріст має бути пов’язаний із кар’єрою та заробітком. У нас часто навпаки: більше вимог — той самий оклад. Навіть ставка вчителя вищої категорії сьогодні нижча за мінімалку. Хіба це справедливо?
Ідеї vs реальність
Пандемія навчила педагогів працювати в Zoom без жодних концепцій. Війна показала: навіть у критичних умовах школи продовжують навчати. Для цього потрібні відповідальність і ентузіазм, а не нові документи.
Вчителі вже давно не сприймають серйозно реформи, які не торкаються їхніх умов праці. Якщо текст не впливає на зарплату чи повагу до професії — він лише зайвий папір.
Отже, питання залишається: чи зможе ця Концепція зламати систему, яку не змінили попередні?
На початку нового навчального року бажаю колегам менше часових вимог і більше справжньої підтримки. Бо лише це допоможе нам рухатися вперед.
