© Колаж ZN.UA
Володимир Онацький
Розпочався новий навчальний рік, і, як це відбувалося в попередні роки, в ряді шкіл і ліцеїв по всій країні розпочали свою діяльність представники поліції. Безпека дітей завжди є пріоритетною, а під час війни — тим більше. Ініціативу «Шкільний офіцер поліції» запровадили в Україні ще в 2016 році як пілотний проект — з благородною метою: запобігати надзвичайним ситуаціям та забезпечувати порядок і безпеку. Ідея створення інституту шкільних офіцерів поліції виглядає привабливою. Діти повинні відчувати захист, вчителі — отримувати допомогу в конфліктних ситуаціях, а батьки — мати впевненість, що поруч із їхньою дитиною завжди присутня людина у формі, готова прийти на допомогу в разі небезпеки.
Проте дієвість цієї концепції залежить не від форми, а від організації роботи поліцейських, а також від їхнього взаємозв’язку зі школою. Адже там, де немає чітких правил і визначення зон відповідальності, неминуче з’являються труднощі. У такій ситуації підтримка може перетворитися на тиск — особливо враховуючи, що для дитини особа у формі та зі зброєю є неперечним авторитетом. Минулого року ми вже спостерігали приклади того, як це реалізується на практиці — які конфлікти виникають у школах. Чи повторяться вони заново, адже з моменту запуску проекту минуло вже майже десять років, а чітких норм для цих офіцерів все ще не існує.
Формально українське законодавство надає кожному учаснику освітнього процесу чітко визначені права та обов’язки. Учні — мають право на безпечне середовище та захист від насильства і булінгу. Вчителі — зобов’язані виконувати обов’язки, пов’язані з навчальним процесом (однак фактично вони майже не мають ефективних механізмів захисту своїх прав). Поліціянти — зобов’язані здійснювати профілактику правопорушень та підтримувати порядок. Але це лише загальні принципи, які мають бути деталізовані в інших документах. Закон чітко зазначає, що будь-які процесуальні дії з дітьми можуть відбуватися лише в присутності батьків або законних представників, а також педагогів або психологів (КПК України, ст. 226).
На практиці ж офіцери часто діють усупереч цьому, що створює ризики для порушення прав. Межі розмиті: де закінчується «бесіда» і починається «допит»? І найголовніше питання полягає в тому: що робити, якщо правила для всіх учасників освітнього процесу залишаються декларативними, нечіткими або взагалі недієвими?
Ось приклад. Кілька років тому в Чернівцях в гімназії №5 стався гучний скандал. Офіцерка поліції під час виховної години дозволила собі образливі зауваження на адресу учнів, зокрема погрожувала повістками для їхніх батьків. Замість того, щоб запобігати, діти почули слова, які зачепили їхню гідність і створили атмосферу страху. Батьки були обурені, звернулися до правоохоронців, а згодом вони добилися, щоб ця офіцерка більше не працювала з дітьми. За результатами перевірки її було відсторонено від посади шкільного офіцера поліції і винесено догану.
Цей випадок та інші подібні ситуації стали сигналом: без чітких стандартів і професійного контролю шкільний офіцер замість гаранта безпеки може перетворитися на джерело проблем і конфліктів.
Ще на початку ініціативи «Служба освітньої безпеки» Сергій Горбачов, тодішній освітній омбудсмен, пояснював, що офіцер має бути не репресивним органом, а партнером школи. Він підкреслював: офіцери СОБ повинні запобігати надзвичайним ситуаціям, організовувати пропускний режим, взаємодіяти з учасниками освітнього процесу, комунікувати з екстреними службами, а також реагувати на правопорушення і при необхідності викликати поліцію. Вони підпорядковуються поліції громади, але їхня співпраця з керівником освіти має бути партнерською. Але яким чином має все це функціонувати, за якими механізмами?
Тут варто звернути увагу на міжнародний досвід. У США, наприклад, існує служба шкільних ресурсних офіцерів (School Resource Officers): шкільні поліцейські проходять всебічну підготовку і мають чітко прописані інструкції. Вони також беруть участь у профорієнтаційних заходах, проводять заняття для учнів і вчителів з основ безпеки, конфліктів, злочинності та наркотиків. Будь-яке спілкування поліцейського з дітьми, що виходить за межі розмови, проходить лише в присутності батьків або законних представників. Поліцейський також не може бути арбітром у конфлікті між вчителем і адміністрацією.
У Фінляндії та Японії обрали інший шлях: акцент робиться на психологах, соціальних педагогах та медіаторах. Саме вони працюють з конфліктами, а поліція з’являється лише в випадках реальних злочинів. Тобто в школах головна увага приділяється підтримці учнів, а не правоохоронній діяльності. У Фінляндії соціальні працівники (koulukuraattori) та психологи є частиною мультидисциплінарної команди шкільного благополуччя, що також включає шкільних медиків і викладачів спеціальних курсів. Ці професіонали зосереджуються на профілактичній діяльності з учнями і створенні позитивного шкільного середовища. У разі потреби учні або батьки можуть зв’язатися зі шкільним соціальним працівником безпосередньо, через вчителя або медсестру по телефону або в повідомленнях. У Японії шкільні консультанти (school counselors) допомагають учням та їхнім батькам у питаннях навчання, відвідування школи, булінгу, емоційних та психологічних труднощів. Зазвичай консультанти — це клінічні психологи з магістерським ступенем.
У школах Латвії та Естонії використовується змішана модель: працюють інспектори безпеки, але основні питання булінгу передані психологам. В Естонії існують «партнерські офіцери поліції» (kontaktpolitseinikud), які періодично відвідують школи для профілактики, але не перебувають там постійно. У Казахстані вже понад 20 років функціонує система «шкільних інспекторів ювенальної поліції», коли за кожною школою закріплені дільничі інспектори і оперуповноважені. Однак часто ця система функціонує формально: інспектори більше стають спостерігачами, ніж активними учасниками профілактичної або виховної роботи. Основні критичні зауваження стосуються недостатньої взаємодії з соціальними службами, педагогами, психологами та відсутності комплексної роботи по запобіганню девіантній поведінці. У Грузії, після протестів громадськості, відмовилися від моделі постійної присутності поліції — натомість активно прописали роль психологів і впровадили програми медіації.
Отже, чим демократичніша система, тим чіткіше розмежовані повноваження між поліцією та школою, а також більше уваги приділяється превенції. Там, де таких стандартів немає, шкільний поліцейський може перетворитися не на захисника прав дитини, а на ще одного «вахтера» чи навіть інструмент адміністративного тиску. Україні варто визначитися з власною моделлю роботи служби освітньої безпеки. А потім закріпити її в законодавстві. Причому не в загальних словах, а конкретно, в деталях. В іншому випадку в школі ми ризикуємо отримати ще більше скандалів, недовіри та травм замість підтримки й безпеки. Школа повинна бути простором довіри, а не полем для експериментів із репресивними механізмами.
Які кроки потрібно вжити? По-перше — чітко визначити повноваження шкільних офіцерів на законодавчому рівні: хто і за що відповідає? Які дії офіцер має право здійснювати в школі, а які — ні?
Не менш важливо забезпечити підготовку освітніх офіцерів з основ педагогіки і дитячої психології. Розробити хоча б базовий курс.
Також потрібен прозорий і незалежний механізм для подачі скарг на неправомірні дії поліцейських. Якщо ми прагнемо до безпеки, то повинні починати з чітких стандартів та правил не лише для дітей, а й для дорослих у формі.
Без цих заходів ми й далі матимемо «сірі зони», де легко порушуються права дитини. Або зробимо крок уперед — і перетворимо школу на справжній простір довіри та безпеки, де діють правила, що стосуються всіх, навіть дорослих у формі. А поки функції шкільних офіцерів поліції залишаються розмитими, ми ризикуємо накликати ще більше скандалів, ще більше недовіри й ще більше травм.
