© depositphotos/serezniy
Оксана Онищенко
День вчителя для мене завжди є особливим. І як для матері, і як для педагогині. Я досить тривалий час поєднувала школу та журналістську діяльність, тому дитячі малюнки та нотатки й досі знаходжу в книгах і портфелях. На одному з них — я, як чарівна принцеса.
Фото надане автором
Зверніть увагу, скільки в принцеси пальців на руках та ногах. Це не через те, що моя маленька вихованка не вміє лічити, а через те, що вона вважає, що її педагогиня може все, що в неї більше можливостей, ніж у звичайних людей.
Педагог дійсно здатний на дива — не через те, що він чарівник, а через те, що діти в нього вірять. І ця віра надихає так, як не може жодна інша діяльність. Це найдивовижніша і разом з тим найскладніша професія. Особливо у воєнні часи, коли вчитель має бути підтримкою не лише для себе, але і для дітей, їх батьків.
А з ким поєднують вчителя дорослі? Про це є цікаве дослідження Фонду Варкі «Глобальний індекс статусу вчителя». Це той самий фонд, який заснував вчительську «нобелівку» Global Teacher Prize. І не дивлячись на те, що дослідження проведено у 2018 році, воно добре демонструє тенденції.
Отже, у 35 державах опитали освітян, батьків та представників суспільства, з якою професією у них асоціюється вчитель. На жаль, серед цих держав відсутній лідер освіти — Фінляндія, на яку ми в багатьох аспектах орієнтувалися в реформі НУШ, немає і України. Але включено чимало європейських держав, Азію, Латинську Америку, Африку.
Спочатку учасникам тестування дали перелік з 14 професій, орієнтовно подібних до вчительської за роллю в соціумі та за рівнем освіти: лікар, адвокат, інженер, правоохоронець, дизайнер, бібліотекар, соціальний працівник та інші. Респондентів просили розмістити їх від найбільш до найменш поважної. В лідери вийшли лікарі, адвокати та інженери, педагоги опинилися десь у середині. Найменш шанованими виявилися професії соціального робітника та бібліотекаря.
А далі респондентів попросили обрати з цього списку професію, яка найбільше подібна до вчителя за суспільним статусом. У більшості держав вчителя порівняли до соціального робітника або бібліотекаря — вони необхідні, корисні, але точно не престижні. Але в Китаї їх поставили на вершину рейтингу поряд з лікарями. Можливо, тому Китай — це держава з міцною інноваційною економікою, однією з найпотужніших у світі.
На жаль, відсутнє опитування українців, але, вважаю, ми були б у тренді — «соцпрацівник». Тому що статус вчителя у нашій державі — низький. І це одна з найбільших проблем, яка впливає на якість освіти. Адже коли професію знецінено, в неї йдуть або ентузіасти, або ті, хто не вступив на більш престижні спеціальності через низькі бали ЗНО. Але ентузіазм швидко зникає. І ті, хто прийшов «за покликом», так само швидко йдуть. Тому що шалене навантаження за мізерну заробітну плату витримає далеко не кожен.
«Кажете, вчитель має надихати учнів? — коментує вчителька в соціальних мережах чергові пафосні заклики до освітян. — І хто саме має надихати? Той, хто після університету приходить до школи на заробітну плату шість тисяч гривень? Чи той, хто працює на півтори ставки, аби прогодувати родину, й однаково отримує копійки?».
А тепер порівняймо з Сінгапуром, де освіта вважається однією з найкращих у світі. Там у вчителі йдуть 30% кращих випускників шкіл. У Міністерстві освіти Сінгапуру наголошують: академічні здібності важливі, але не менш важливою є відданість професії. Тому, окрім успіхів у навчанні, вступники мають продемонструвати пристрасть до викладання, комунікабельність, креативність та готовність до новацій. Щороку зарплати молодих вчителів переглядають так, щоб вони не поступалися стартовим окладам в інших професіях. Тому що вважають, що тільки тоді вчителювання буде дійсно привабливим вибором для талановитої молоді.
Окрім зарплат і умов праці, не менш вагомими для вчителів є довіра та партнерство. Тому що реформи неможливо реалізовувати без вчителя. Якщо освітяни залишаються «гвинтиками системи», вони просто звільняються. Вчителю необхідні автономія та відчуття важливості своєї роботи. Згадаймо, з чого починалася реформа НУШ. У комунікаційній стратегії МОН 2017 року записали: «тільки 10% — прогресивні, мають потенціал стати агентами змін; решта не звикли мислити й діяти самостійно». Ця «гіпотеза» відразу ж зруйнувала довіру, вдарила по репутації вчителів та відштовхнула багатьох з них від реформи. Після такого жодні флешмоби на зразок «Вчителі важливі» вже не виглядали правдиво.
Ще одна проблема — неефективна система підвищення кваліфікації вчителів.
Світ знань і технологій прогресує дуже швидко. Вчитель, який «застряг» у знаннях десятирічної давнини, ризикує втратити зв’язок з реальністю та учнями. У нього вже з’явився конкурент — штучний інтелект, який надає неймовірні можливості. Курси підвищення кваліфікації мали б стати рішенням на ці виклики. Але, на жаль, курси також часто застрягають у минулому або перетворюються на бізнес.
Підвищенням кваліфікації вчителів в Україні займаються державні інститути та приватні провайдери. Але і там, і там не все ідеально. У державних інститутах — нестача кадрів, обладнання, а програми часто нагадують музейні експонати. В них мало або взагалі немає курсів, які дійсно дуже потрібні: про НУШ у 5–7 класах, про роботу з ШІ, про базову безпеку. І це багато говорить: система професійного розвитку вчителів у державному виконанні сама застрягла в минулому.
У приватних провайдерів сучасніші матеріали та менше бюрократії, однак важко контролювати їхню якість — чого саме вони навчають вчителів і чи навчають взагалі. У соціальних мережах є групи, де можливо придбати сертифікат про проходження курсів. І тоді все професійне зростання зводиться до збирання папірців.
Ці проблеми не нові — про них роками говорять самі вчителі. Але нещодавно їх офіційно підтвердила й аналітична записка ЮНЕСКО «Аналіз потреб українських закладів післядипломної педагогічної освіти». До роботи над нею долучалися й українські установи — МОН, НАЗЯВО, УЦОЯО, ІМЗО. Україні надали конкретні рекомендації. Сподіваюся, вони не будуть забуті.
Сам по собі вчитель не може змінити систему освіти. Зміни трапляються лише тоді, коли його підтримує середовище — політики та суспільство. Що мають робити вчителі — всі знають ідеально. А що має зробити держава?
Нещодавно Оксен Лісовий, презентуючи чергове оновлення — нову освітню концепцію «Освіта для життя», сказав, в принципі, слушні речі: треба змінювати підходи в освіті — молодь не йде на критично важливі для держави спеціальності, тому що не знає STEM-предметів (природничо-математичних). Міністр зауважив, що «з п’ятого класу починаючи, ми повинні послідовно працювати над формуванням цієї любові та розумінням цих галузей».
Такі заяви викликали велике обговорення вчителів. Під постом з цитатами міністра в одній з учительських груп — близько двох тисяч коментарів. Від розпачу й до сарказму: «Тю. Розумні, активні, вільні вчителі із зарплатами, на які можливо прожити, багато годин фізики-математики, невеликі класи по 16 учнів, обладнані лабораторії — і буде вам потік закоханих в інженерію, в чому проблема…». «Школа має виховувати любов до інженерії?! До природничих наук?! А хто ж це скоротив кількість уроків математики?! А хто ж це пише такі недолугі підручники з фізики та хімії, від роботи з якими відмовляються і вчителі, і діти, і батьки? А програми, а типові навчальні плани?!»
До речі, якщо ми вже говоримо про STEM-освіту в Україні, не можу не згадати про міжнародне порівняльне дослідження PISA-2018 (так зване PISA-шок), в якому Україна побачила свої низькі результати з математики. Хоча чому шок? Про проблеми з математикою роками кричать результати ЗНО, НМТ, національні моніторинги, це не було таємницею. І що зробила тоді держава? Указом президента оголосили Рік математики в Україні та ввели обов’язкове ЗНО з цього предмета. Але ж проблеми залишилися. І нещодавно ми їх знову побачили в результатах НМТ.
Можливо було б навести багато прикладів, коли держава мала б підставити плече вчителю, виконати свою частину завдань вчасно та професійно, зі стратегічним баченням. Але — не впоралася. І це не спишеш на війну. Нагадаю ще кілька гучних кейсів.
2018 року вчителям пообіцяли Національну освітню електронну платформу. На ній мали бути зібрані інтерактивні завдання для школярів, методичні матеріали, відеоуроки, рекомендації для вчителів, поради для батьків… І гроші на це виділили з державного бюджету. Але так нічого й не реалізували. Від платформи залишилися тільки рекламні буклети з інформаційною системою АІКОМ, яку запустили декілька років тому: система, яка мала стати важливим кроком до цифровізації освіти, перетворилася на тягар. Школи переносять власноруч дані з одного «цифрового» реєстру в інший та борються із зависанням «шайтан-машини» замість того, щоб навчати дітей.
Я вже не згадую про «реформи» та «ре-реформи», які насправді не приносять нічого суттєво нового, а просто повторюють ті самі ідеї ще з 2000-х років. І про низьку заробітну плату вчителів. І про підручники, які постійно не потрапляють до шкіл вчасно. Вважаю, кожен педагог міг би навести багато таких прикладів.
У світі освіту визначають як суспільне добро. В українському Законі «Про освіту» записано, що це «послуга». І я знаю, наскільки болісно це сприймають вчителі. «А ми тоді хто, обслуговуючий персонал?» — запитують. Відповідним є й відношення держави до освіти, причому за різних міністрів та президентів — вона обслуговує популізм політиків, рейтинги та соціальні борги влади. З добром і справжньою цінністю так не роблять.
Але кого це коли зупиняло? Не дивлячись на всі реформи й «покращення», в дитячих очах вчитель усе ще залишається кимось більшим — тим, хто знає більше, може більше і, в ідеалі, хоче більше. Це — диво. Але не те диво, що з чарівними паличками й заклинаннями, а те, що тримається на втомленому ентузіазмі, хронічному недосипанні та вірі в дітей навіть тоді, коли в саму систему вже не дуже віриться. Але дивам теж потрібен ресурс. І ні, це не про гасла, що надихають, це про статус, підтримку та сенс. Тому що тільки Вчитель може дати людству шанс залишитися цивілізацією, а не просто населенням планети.
