© depositphotos/ArturVerkhovetskiy
Олександр Мірошниченко
Працюють рефлекси. Зайшов до супермаркету лише за хлібом-соком — аж тут шкільний купівельний ажіотаж. Ручки, зошити, обкладинки, щоденники. І зосереджені обличчя батьків. І нещасні обличчя дітей на причепі зосереджених батьків. І вже кидаєшся теж купувати щось у передчутті 1 вересня. І лише взявши до рук щось канцелярське, раптом розумієш, що це «інстинкт 1 вересня». І що син уже другий рік у коледжі.
Не в канцелярії, власне, річ. У рефлексах. Багаторічних «освітніх рефлексах», які вимагають від усіх виконання безсенсовних ритуалів. А от коледж є гарною протиотрутою, засобом подивитися на речі під геть іншим кутом, перестати соромитися простих запитань і боятися відповідей на них.
Яких саме? Ну от, наприклад, запитайте в усіх цих батьків: «А для чого ваша дитина йде до школи?». Потонете в зливі пафосу та обурення. Знов-таки рефлекс! Відповіді давно закарбовані в мозку й готові до використання. Ну, хіба що в очах дітей відлунює твоє запитання зустрічним: «А й справді, для чого?» Але хто ж дітей слухатиме? Їхня справа — виконувати.
А спитайте те саме у шкільних учителів. Не всіх, звісно. Є ті, хто самотужки й попри все намагається знайти відповідь. Але для більшості це — як запитання до Папи Римського про те, чи існує Бог. Чому? Бо й тут рефлекс. Бо давно є відповідь, яка тиражується й тиражується: «Діти ходять до школи вчитися. Для чого? Щоб бути розумними. Ви проти, щоб діти були розумними? Ганьба вам із вашими запитаннями!». Подальші спроби з’ясувати, що ж таке «бути розумними», активізує новий рефлекс у вигляді універсальної відповіді: «Йди сам у школі попрацюй! Знайшовся тут… занадто розумний!» На цьому дискусійну частину можна вважати завершеною, бо далі йдуть виключно відсилання до низького рівня заробітної плати, плачі про «дурних дітей» і таких самих батьків та щедра доза інстинктивного пафосу.
І поки ти вислуховуєш усе це, раптом зринає дещо інше. Проста відповідь простої вчительки на це ж саме запитання. Щоправда, вчителька була італійська. «Для чого діти ходять до школи? До молодшої — аби зрозуміти, що знання — це весела подорож у незнане. Байдуже, що вчити. Головне, щоб дитина почала отримувати задоволення від процесу пізнання. Середні класи — це проба «на смак» різного. Потрошку. Щоб зрозуміти, до чого лежить душа й де причаївся талант. А от старші класи — це вже «пірнання» в простір майбутньої професії. Відповідно до талантів і здібностей». Але то в Італії. У нас мета навчання дещо інша. Це як бабуся, котра, забачивши онуків, рефлекторно починає розігрівати обід, аби впхнути в них якнайбільше смачних калорій. Так і в школі. Тільки тут не бабуся, і «калорії» не такі вже й смачні. Який там пошук здібностей! Мета одна — впхнути в голову дитині максимум інформації. Причому якість цієї інформації, її «свіжість» чи необхідність для дитячого організму ніяк не враховується. У дітей зазвичай є рефлекси. І проявляються вони в інтенсивному виведенні інформації з організму під час НМТ. Звісно, в дитячого організму — власна логіка, й він (на відміну від освітян) уміє сортувати. Тому виводить із себе все непотрібне, але водночас залишає необхідне. Власне, ніщо б не заважало, щоби цю функцію виконувала школа, але це занадто недосяжна мрія.
Хоча останнім часом мрія стала начебто досяжнішою. Нарешті! Після років переконань і обговорень ми почали робити кроки в напрямку спеціалізованої освіти старшокласників. Себто мова зайшла про загальносвітову практику, де людина в 15–16 років починає займатися чимось реальним і тим, до чого має талант, а не продовжує давитись у школі сухим інформаційним потоком. Напрямок правильний. Але й тут спрацьовують рефлекси. Найяскравіший із них — це майже канонічний учительський вигук: «Погано вчитимешся — до ПТУ підеш!» Давно вже немає ПТУ, а от ставлення до коледжів (на які, власне, й перетворилися ПТУ і технікуми) залишилось. І у вчителів, і у багатьох батьків. Себто рання професійна орієнтація дитини рефлекторно сприймається ледь не як покарання за недостатню відданість нелегкій справі дотримання всіх шкільних нормативів.
І ось на цьому моменті йдеш до кав’ярні з батьками колишніх однокласників сина, які залишилися гризти граніт науки в школі. Замовляєш еспресо. І під його аромат починаєш пояснювати й розповідати, чому коледж, а не школа. Тут, щоправда, й сам ловиш себе на спрацьовуванні рефлексу. «Рефлексу вибачання». Бо ніби маєш знайти причину, щоб виправдати відсутність у твоєї дитини хисту й наполегливості «дотягнути» десятий та одинадцятий класи. Дивишся в очі співрозмовників і намагаєшся переконати на конкретних прикладах за допомогою елементарної логіки. Однієї філіжанки кави може виявитися замало. Тому замовляєш іще одну й починаєш перераховувати по пунктах.
Пункт перший — цивілізаційний. Тут без певного пафосу не обійтись, але факт є фактом. Розвинені країни давно зрозуміли, що розвиненість країни починається з розвитку дитини. І не абстрактної, а в тій царині, де в неї є талант. Тому старша школа без спеціалізації виглядає як дивина, й необхідність старшокласникам пробувати себе в конкретній професії не обговорюється, а сприймається як норма. Тож тут вибір простий. Хочемо бодай наблизитися до цивілізованих і розвинених країн? Рецепт є.
Пункт другий — віковий. Коледж — це чудова нагода для дитини максимально рано розпочати шлях до професії. Не факт, що він буде прямим і легким. Але що раніше дитина його розпочне, то більше часу залишиться на зміну шляху, ну, чи на вдосконалення. І рефлекторний вигук «не забирайте в дітей щасливого дитинства» аж ніяк не є аргументом. Бо хто сказав, що дворічне навчання в старших класах без конкретної мети і є ознакою щасливого дитинства?
Пункт третій — лікування від інфантилізму. Не варто плутати дитинство з інфантилізмом. На жаль, наша шкільна система успішно плекає саме останній. Виконання незрозумілих забаганок дорослих не задля досягнення конкретної мети, а заради абстрактних цілей, які здебільшого не мають жодного стосунку до реального життя. Висока шкільна оцінка, приміром, із математики — це просто цифра, що свідчить лише про засвоєння певної інформації, а не про вміння втілити ці знання в професії.
Пункт четвертий — ієрархічний. У школі всі предмети однаково важливі. З погляду викладачів. Хіба що у спеціалізованих школах намагаються вибудувати ієрархію предметів. Але за відсутності мети у вигляді конкретної професії ця «ієрархія» розмивається. А от у коледжах усе природно. Є предмети головні й другорядні. Немає людини однаково талановитої в усіх галузях. Тож і вимірюємо відносно майбутньої професії. Це не означає, що потрібно ігнорувати певні предмети, але вчить дитину чітко визначати, що саме їй знадобиться в професії. І на відміну від школи, в коледжі за такий підхід не піддають анафемі, а навпаки, вітають.
Пункт п’ятий — відповідальність. «Вітер студентського життя», звісно, комусь може й закрутити голову. Але в коледжі вже все по-дорослому. Тут — власна відповідальність дитини як за прорахунки, так і за успіхи. Немає класного керівника, який водить за ручку, а є куратор, який координує навчання й не більше. Інші принципи стосунків із адміністрацією. В чомусь жорсткіші. Але тут привчають вирішувати проблеми самостійно, а не методом «завтра прийде мама до школи — от із нею й обговоримо». Я далекий від ідеалізації всіх коледжів гуртом, але в найгіршому з них однаково є вектор ставлення до студентів як до дорослих, а не малолітніх недоумків.
Пункт шостий — свобода навчання. Безумовно, все залежить від учителя. Всюди. Але контекст змінює правила гри. І якщо контекстом є опанування професії, а метою — навчити дитину цієї професії, раптом з’ясовуються дивні (як до шкільних аксіом) речі. Виявляється, що в принципі підручник, звісно, є, але цілком можна обійтись і без нього. Чому? Бо згадуємо про «ієрархію предметів». Той, хто викладає предмети, дотичні до професії, підручником не обмежується. А той викладач, який читає обов’язкові, але не головні предмети, формує програму, мінусуючи з підручників усю «воду». Зрештою підручник перестає домінувати в навчанні. Те саме і з домашніми завданнями — неформальними там, де стосується професії, і мінімальними там, де професії не стосується. В підсумку дитина займається більше, а часу витрачає менше. Бо є чіткий вектор і мета.
Пункт сьомий — стрижневий. Непомітно навіть для самих дітей у когось раніше, а в когось пізніше з’являється «стрижень професії». Це коли саме собою навчання з мети стає засобом опанувати професію. І тут уже починається самостійний пошук додаткових знань, умінь, інформації. Не абстрактно, а дуже конкретно.
Пункт восьмий — право на помилку. Хтось «потрапляє» у «свою» професію відразу. Комусь потрібно перепробувати багато чого, щоби знайти себе. Саме тому коледж — це і є ресурс часу для спроб. У виші це зробити значно важче. А тут — простір для перевірки себе, для намагання зрозуміти, що ж саме потрібно в житті. Й оці два роки — це і є час, виграний для спроб. Якого ровесники-школярі не мають.
Крізь кавовий дим із філіжанки бачу поблажливо-скептичні погляди. «Ну й картину намалював! Фантазер! А от ми про коледжі зовсім інше чули! Відстійник для лінивих дітей! Я своєму так і кажу: «Не вчитимешся — до ПТУ підеш!» І ти наче маєш виправдовуватись. І набираєш повітря, щоб іще раз повторити аргументи. Проте натомість кажеш: «Гаразд! Шлях ваших дітей — це ваша справа. Але ж бачу, що насправді десь глибоко заховався страх. І не один. Декілька страхів. Тож замовмо ще по філіжанці й поговорімо саме про ці приховані страхи».
Страх непрестижності. Звісно, серед коледжів були, є й будуть «елітні», де конкурс завжди великий. Це здебільшого творчі коледжі. Тут елітність виникає з обмеження за ознакою таланту й творчого конкурсу. Ще є «елітні» коледжі, де оплата за навчання сягає зоряних висот і ніби передбачає якість навчання й ексклюзивність. Всі решта (знов-таки рефлекторно) потрапляють до розряду «відстійних ПТУ», які трохи кращі за в’язницю як за контингентом, так і за правилами гри. Давно вже немає тих достославних радянських ПТУ. І контингент у звичайному, приміром, будівельному коледжі може бути значно вишуканішим, ніж в елітній школі. Зрештою все просто. Підійдіть. Поспілкуйтесь. Подивіться. Почитайте відгуки. Тільки робіть це не в останній момент. А престижність визначається тим, наскільки професія буде потрібна в майбутньому й наскільки припаде до душі дитині.
Страх змін. Усі ми боїмося змін. Криво-косо. Зі скандалами та зборами «на штори», але притерпілися за дев’ять років до школи. Колективи склались. А тут міняти на невідоме? Заради чого? А от заради цих змін і міняти. Заради того, щоб дитина навчилася швидко адаптуватись у новому колективі. Й не в ієрархії шкільного зразка з чітко визначеними відмінниками й двієчниками на всі роки та фіксованим колективом. У більшості коледжів навчання «змішане». Себто групують за предметами, а не за класами. Тому немає фіксованих колективів із усіма мінусами таких утворень. Але є школа психологічної адаптації тут і зараз, а не на стало-шкільному фундаменті навіки проставлених печаток.
Страх помилки. Боїтеся, що помилитесь із професією? То це й не помилка зовсім. Це «простір спроб». У коледжах значно легше, ніж у вишах, змінити фах, напрям навчання.
Ну як? Каву допито. Співрозмовники замислились. І вже хтось гуглить список коледжів. І так від несміливих роздумів в очах батьків прокладається шлях до ще далекого, але можливого професійного успіху дитини. Якого ніхто не гарантує, але показує можливий напрям.
Такий от у нас із вами початок розмови. Розмови про надзвичайно важливе. Про те, про що, сподіваюсь, іще буде нагода поговорити ґрунтовно, розбиваючи проблему на складники. І намагаючись без пафосу та взаємних образ знайти відповідь на запитання, яке так і бринить у дитячих очах: «Для чого я йду вчитися?» Просте начебто запитання. Та головне — не пробувати рефлекторно тікати від нього.