© depositphotos/gorgev Віктор Вергунов 20 липня цього року на офіційному сайті Держкомтелерадіо було оприлюднено офіційне звернення до Мінкультури: для «запровадження європейських норм здійснення контролю над наданням видавництвами обов’язкових безкоштовних примірників» (передбачено відповідним урядовим рішенням) зменшити кількість їх одержувачів із 27 до 3 бібліотек. Звернення містить посилання на рекомендації Варшавської конвенції «Законодавство в світі книги» 1996 року. Заявник зазначає, що подання попередньо обговорювали з громадською спілкою «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів» або… з представниками зацікавленої сторони. Зауважу: національні й державні бібліотеки, яких безпосередньо стосується зміна норм, до ознайомлення не долучили. Як аргумент на свою користь видавці наводять розпорядження Кабінету міністрів України від 3 березня 2023 року №190-р «Про схвалення Стратегії розвитку читання на період до 2032 року «Читання як життєва стратегія» та затвердження операційного плану її реалізації на 2023–2025 роки». Виявляється, підпунктом 1 пункту 3 цього практично невідомого фаховому середовищу документа й передбачено зменшення кількості бібліотек — отримувачів обов’язкового примірника. Видаватимуть додому, як книжки: у Києві відкривають першу в Україні бібліотеку настільних ігор Тим часом наслідки запропонованої Держкомтелерадіо України ініціативи щодо скорочення кількості бібліотек — отримувачів обов’язкового примірника всіх видань на різних носіях, а також аудіо-, візуальної, аудіовізуальної продукції, відповідно до тематики профілю комплектування книгозбірні, будуть непередбачуваними. Право щодо змін відштовхується від Постанови КМУ від 10 травня 2002 року №608 «Про порядок доставляння обов’язкових примірників документів». Урядове рішення разом зі змінами й доповненнями засвідчує постійну зацікавленість держави в регуляції цього основоположного сегменту діяльності насамперед провідних бібліотек України — які, між іншим, виконують функції не лише методичних центрів для своєї галузі чи окремих регіонів, а й бібліотек-депозитаріїв. Невипадково статті 7 і 8 Закону України «Про бібліотеки та бібліотечну справу» підтверджують право національних і державних бібліотек на отримання безоплатних документів, а статті 13 і 15 визначають відповідальних за їх доставляння й недотримання вимог закону. За великим рахунком, із усіх стандартів, що регламентують функціонування бібліотек у світі, рівень комплектування фондів бібліотек є найбільш інтегрованим і основоположним для їх існування. Відповідно до стандартів Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій і установ (IFLA), до фондів має потрапляти не менш як 5% видань поточного року. Такі норми визначено й пунктом 11 Постанови КМУ від 6 лютого 2019 року №7 «Про затвердження Державних соціальних нормативів забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні». Наприклад, якщо Національна наукова сільськогосподарська бібліотека (ННСГБ) НААН на початку 90-х років минулого століття щорічно отримувала більш як 20 тисяч нових галузевих видань (без періодичних), то нині – близько 600. Їх можна було відстежити за офіційними опублікованими звітами ДНУ «Книжкова палата України імені Івана Федорова». Саме таку кількість спроможні видати українські видавництва, й лише половина з них потрапляє до нашого депозитарію сільськогосподарської та лісотехнічної літератури. Важко порахувати «заощадження» видавців, але для національних і державних бібліотек (а їх не так багато — лише 13) у разі втрати преференцій закупівля нових видань стане непідйомною, оскільки на комплектування впродовж останніх десятиліть не виділяють достатньої кількості коштів. Бути чи не бути спеціальним бібліотекам в Україні Ба більше, за останні три роки зарплати бібліотечних працівників зменшилися, а про передплату періодичних видань не варто навіть згадувати. Не забуваймо, що комплектування газетною періодикою, що вже не одне десятиліття переважає в сільських бібліотеках, ситуації не вирішить. Надії на те, що найближчим часом в Україні запровадять електронну бібліотеку, примарні… Через відсутність відповідного фінансування (війна, а після неї —відновлення економіки країни), зокрема українського автоматизованого програмного забезпечення на заміну російському «IRBIS», що вже багато років працює в країні, немає змоги зробити все швидко. Тут, до речі, видавці могли спрацювати по-державницькому, налагодивши випуск електронних копій книг і забезпечивши ними бодай провідні бібліотеки. А те, що сьогодні нав’язують, можна розглядати як іще один крок до знищення бібліотечної справи. У змінах, що їх запропонували видавці через Держтелерадіо, є й позитив, що дає надію зберегти в Україні академічну науку. Щоправда, він досить примарний. Маю на увазі, що серед трьох запропонованих видавцями отримувачів обов’язкового примірника є головна українська книгозбірня — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського НАН України. Хоча сумніви все ж залишаються, з огляду на цілі й завдання, поставлені перед новоутворенням у вигляді Національного агентства з науки і технологій замість НАН України та галузевих академій. Зважаючи на пропозиції щодо реформування ДНУ «Книжкова палата імені Федорова» в лоні Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого (вважаю, що оптимальніше це зробити, об’єднавши її з НБУ імені В. І. Вернадського), які вже не один рік надходять від відповідальних представників влади, на видавців узагалі чекає ідеальний варіант — надсилання до однієї бібліотеки. Для нашої третьої в світі за фондами аграрної бібліотеки, яка на 70% комплектується завдяки надходженню обов’язкового примірника, це біда… Якщо буде ухвалено остаточне рішення про вдосконалення списку розсилки безоплатного примірника видань на друкованих і електронних носіях, пропозиція установи проста: залишити в ньому всі національні й державні бібліотеки, як цього вимагає чинне законодавство, а також бібліотеки-депозитарії. А після війни повернутися до цього питання в комплексі інших бібліотечних проблем.
