Редактор та перекладач Олександр Стукало пояснює про вживання матюків та різницю між суржиком і діалектом
LIGA.Life започаткувала рубрику “Про що мова” з молодим редактором та перекладачем Олександром Стукалом. Усі мовні запитання експерту можна поставити, надіславши їх на спеціальну скриньку [email protected]. Відповіді на найцікавіші запитання публікуватимемо щовівторка.
Настав час восьмого випуску мовно-дорадчої рубрики “Про що мова” — з чим я нас усіх і вітаю. Тут ми говоримо на теми й питання, які ви самі можете пропонувати редакції, написавши листа на пошту. Тому, якщо вас щось турбує, бентежить, цікавить чи обурює у мовній царині — не вагайтеся, звертайтеся — розберемось разом.
Сьогодні будемо говорити про мовні явища, які багато кому видаються гріховними, недостойними існування й вартими остаточного викорінення, — про лайку, або ж матюки, і про суржик. Розмова наша буде коротка, бо такий формат рубрики, — але всім охочим поглибити свої знання з теми я дам кілька лінків. Почнемо!
Звідки й коли взялася лайка?
Насправді лайка — явище досить давнє. Думаю, я не надто согрішу проти правди, якщо скажу, що перші соціально табуйовані/заборонені слова з’явились невдовзі після оформлення мови і соціуму, бо без заборон не буває дозволів, а на заборонах і дозволах ґрунтується життя всіх суспільств.
Очевидно табуйованою в давніші часи була передусім т. зв. “лая матірна”, тобто вирази, де фігурувала чиясь мати (у вужчому сенсі) або родичі (в ширшому) — і це пов’язано з сакральністю інституту сім’ї та материнства. Крім того, до сфери табу належав статевий акт (саме тому на ньому стільки зав’язано в ненормативній царині).
“Лаю матірну” на території сучасної України вперше законом заборонили ще у 1498 році — це зробив польський король і великий литовський князь Казимир IV у своєму статуті.
Втім, насправді нецензурна/ненормативна/обсценна лексика, безумовно, давніша: слова на х, на п, на є чи ї та, звісно, на б на території сучасної України уживались, писались і казалися, можливо, навіть у Х столітті. Науковці подибують їх у берестяних грамотах, які тоді слугували для повсякденних записів, листів, нотаток і послань, — отже, матюкались давні люди точно як і ми — коли відчували таку потребу.
Звісно ж, це аж ніяк не радянський винахід і не внесок тоталітарної держави в нашу святу та божу мову — в цьому легко переконатись навіть без берестяних грамот: можна знайти працю Леоніда Ушкалова “Від бароко до постмодерну”, де він наводить українські сороміцькі вірші XVI-XVII століть, нецензурований щоденник Тараса Шевченка чи антологію “Бандурка. Українські сороміцькі пісні”, яку впорядкував Микола Сулима з Інституту літератури.
З цих джерел стає зрозуміло, що в українському суспільстві досить давно вже лаються соковито й обсценно, ба більше: часом лайливі вірші чи пісні можуть приносити естетичне задоволення (певна річ, не всім).
Тих, кому відео заходять краще, ніж книжки, радо спрямую до роликів “Твоєї підпільної гуманітарки” — наприклад, цього.
Суржик проти діалекту
У словнику української мови в 11 томах можна знайти таке визначення: суржик — елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова.
Хоч яке воно недосконале, але спробуймо його розібрати на деталі. Ключове для нас у нім слово — “штучно”, адже органічні, природні запозичення є в усіх мовах, і вони не перетворюють ці мови на суржики. Звернімо увагу ще на один аспект, а саме на згадку про літературну мову.
За цим визначенням, суржик існує як противага до її норм (про можливу внормованість самого суржику тут не йдеться). Дослідники суржику досить часто відходять від стандартів науковості й називають його то “недомовою”, то “напівмовою”, то “покручем” (ніде правди діти, такі називання не роблять для нас зрозумілішим саме явище, бо виконують іншу роль: показати ставлення дослідника до цього явища). Академічніші науковці дають суржикові такі визначення: “модифікована просторозмовна мова”, “сума ідіолектів”, “змішана мова”.
Оскільки визначення суржику так чи інакше ґрунтується на відході від літературності, трактування певних слів як суржикових дуже часто залежить від трактування літературності: багато для кого “суржиком” стає все, що не вписується в чиєсь особисте розуміння “правильної української мови” — зокрема суто діалектні явища. Оскільки чимало українських говірок побутують на прикордонних територіях, у них, природно, віддавна є елементи сусідніх мов — але це не робить їх суржиками. Чому?
Все дуже просто: діалекти — природні територіальні мовні утворення, які сформувались досить давно, разом із заселенням певної території. Діалекти розвиваються, взаємодіють із сусідніми мовами й говірками, набираються слів. Ці слова фіксують і описують діалектні атласи.
Діалект/говірка — ознака природного розвитку мови: там, де мовою не говорять чи говорять лише літературно, давніх діалектів немає (скажімо, їх немає в раніше німецькомовних регіонах Чехії, куди після виселення німців почали заселятися чехи з різних куточків країни).
Суржик, навпаки, — явище первісно неприродне: воно виникло там, де українськомовній людині доводилося говорити чужою для неї мовою адміністративних відносин, новітніх реалій і медійних потоків. На діалектні/говіркові риси української в цьому процесі нашаровувалися слова і схеми російської. Згодом суржик, як і діалект, міг стати для когось першим вивченим рідномовним різновидом (якщо ним говорили батьки) — але первісна “неприродність” лишалася з ним завжди.
Що можна почитати про суржик? Усіх охочих радо скерую до статей Ірини Браги, ґрунтовної праці Лариси Масенко — чи свіжого відео Остапа Українця.
