Чи можна використовувати “стакан” та про відповідники “склянки” для паперових та пластикових виробів
Любі читачі й ще любіші читачки!
Тринадцятий випуск нашої мовно-дорадчої рубрики буде цілковито присвячено відповідям на запитання з пошти. Адже туди ви теж вряди-годи пишете про свої турботи і гризоти, а редакція в кожному новому випуску обіцяє відповідати на ваші листи. Обіцянками нехтувати негоже, тому сьогодні на порядку денному — відповіді на три питання від пані Юлії. Хтось із вас точно давно хотів спитати щось подібне:
Як називати найпростіший паперовий посуд для пиття? “Стакан” — це очевидний русизм, “склянка” звучить гарно і логічно саме для посуду зі скла. Для пластику інколи використовують слово “пластянка”, а як називати цю саму ємність із картону, якою щоденно користуються мільйони людей? Якщо в українській мові немає для неї точного слова, може, варто його створити?
Слово “стакан” важко назвати русизмом у строгому сенсі цього слова. Воно походить із тюркських мов (пор. казахське тостаған зі значенням “склянка”, “черпак”), звідки дуже давно прийшло у слов’янські у вигляді форми “достакан”.
У “Словарі української мови” Бориса Грінченка (1909) російське “стакан” пропонується перекладати словами “склянчина” і “пугар”. “Пугар”, раптом що, прийшов до нас із латини (там це слово звучало як bicarium), і його родичі є нині в угорській, чеській і словацькій (pohár), а також у німецькій (Becher, звідси прізвище Яна Бехера, який придумав бехерівку).
Якщо вам не подобається “стакан”, то, як бачите, “склянка” — слово теж давнє і точно вже не тюркське й не латинське. Склянками зараз називають подібні посудини з будь-якого матеріалу. Звісно, “паперова склянка” звучить дивнувато — але не менш дивно, ніж “чорниці червоні, бо ще зелені” чи слово “олівець” — адже олова в нинішніх олівцях точно давно нема.
Якщо ви прибічниця залізної логіки й строгих контурів і тому “паперові склянки” вам ріжуть вуха — популяризуйте точніші й красивіші слова! Словотворчість завжди шанується, хоч і не завжди приживається. “Паперянки” живуть у мові давно, хоча досі лишаються маргінальнішим варіантом. Загалом же це слово створене за правилами української, тому в нього є всі шанси там лишитися — хоч, можливо, й не на рівні узвичаєного й загальновживаного. А втім, часом слова стають популярними й ходовими дуже раптово — наприклад, після того, як звучать у піснях, фільмах чи мемах.
В одному з минулих постів ви роз’яснюєте, що переклад дитячої книжки “Чиполліно” українською як “Цибулина” — правильний. Але якщо йдеться про твір для дітей, може, варто було з цим словом якось погратися?
Звісно, в дитячих перекладах завжди є місце мовним іграм і дотепним новотворам. У тій версії “Чиполліно”, яку читав я, головного героя звуть Цибуліно, а не Цибулина, — тут, як бачимо, до української основи додано італійське закінчення (бо в оригіналі твір написано італійською). Цілком можливо, що авторці питання про нього трапився саме цей переклад, але вона передала ім’я дещо неточно. Його автор — Анатолій Іллічевський, а зроблено його 1961 року. Крім “Цибуліно”, Іллічевський переклав іще й “Спартака” Рафаелло Джованьйолі.
Чи маєте інформацію про сайти або спільноти людей, які перекладають російську поезію українською?
Чесно кажучи, суто про такі спільноти я не знаю, але можна пошукати спільноти перекладачів і вже серед них знайти ті мовні пари, які вам цікаві. Українська перекладацька спільнота гуртується довкола фейсбук-груп (“Український переклад”, “Українські перекладачі”, “Перекладачі в дії”), фестивалю “Транслаторіум” чи сайту “Літцентр”.
Шануйтеся — і до нових зустрічей!
