Нескінченність за Флоріаном. Чому варто йти на документалку про автора “Летючої тарілки”

Історія про те, як 90-річний архітектор бореться з будівельною імперією

30 листопада в широкий прокат виходить документальна стрічка “Нескінченність за Флоріаном”, яка розповідає про українського архітектора Флоріана Юр’єва — автора модерністської споруди “Летюча тарілка”, що поблизу станції метро “Либідська” в Києві. 

Це дебютна робота режисера Олексія Радинського, над якою він працював понад п’ять років. Міжнародна премʼєра стрічки відбулася ще 2022 року на фестивалі в Роттердамі, а в Україні фільм уперше показали на фестивалі Docudays UA — теж минулого року. Тепер стрічку, яка отримала національну премію “Кіноколо-2022” як найкращий документальний фільм, зможуть побачити всі українські глядачі. Щоправда, в обмеженому прокаті й лише у двох кінотеатрах столиці — “Жовтень” і “Планета кіно” та в межах спецпоказів в Українському домі та KINO42.

Журналіст LIGA.Life побував на прем’єрному показі фільму в Києві, поспілкувався з режисером і тепер пояснює, чому ця стрічка — обов’язкова до перегляду всім українцям.

Побачити музику у всьому: хто такий Флоріан Юр’єв

Флоріан Ілліч перш за все відомий як київський архітектор, що спроєктував “Летючу тарілку” на Либідській. Поза тим він був ще й художником, поетом, композитором, вченим та майстром музичних інструментів. Юр’єв розробив власну теорію “музики кольору”, знімав короткометражні фільми, писав картини та змайстрував за життя 25 скрипок та віолончелей за класичною італійською традицією, яку вивчав понад 30 років.

Родом архітектор із Сибіру (тепер — Іркутська область Росії. — Ред.), його батько був біологом, якого відправили на заслання через наукову роботу з генетики. Мати — корінна сибірячка, представниця давнього тунгуського роду. Відомо, що батьки Юр’єва одружились на засланні. Батька архітектора за життя тричі затримували й позбавляли волі. 

У молодості Юр’єв також був арештований і засланий на 20 років до Сибіру за те, що порвав свій партійний квиток. Однак потім його звільнили від відбування покарання. У 1950 році Флоріан Юр’єв переїхав до України, щоб навчатися на художника, та вступив до Київського художнього інституту (тепер НАОМА. — Ред.).

У 60-х Юр’єв працював у “Київпроекті” — ця організація тоді була основним проєктним центром, де планувалася розбудова Києва. Там Юр’єв разом з архітектором Левом Новиковим і спроєктував будівлю “Тарілки”.

Та Флоріан Ілліч відомий не лише цим проєктом — він також є автором культового Герба Києва із суцвіттям каштана, який затвердили в 1969 році й прикрасили ним головний пілон Північного мосту (до 2018 року Московського. — Ред.). Також Юр’єв спроєктував один із районів житлового масиву Нивки — “Нивки III”. 

Мабуть, головну роль у діяльності архітектора відіграє його теорія “музики кольору”, над якою він працював з кінця 1950-х. Про це, зокрема, і розповідає документальний фільм. Юр’єв був переконаний, що кожен колір має своє музичне забарвлення і навпаки — кожну музику можна передати за допомогою колірної палітри. Творчість відомих композиторів художник зображав у своїх роботах за допомогою комбінацій кольорів.  “Якщо ти маєш музичне сприйняття, то ти все сприймаєш як музику, навіть — архітектуру”, — стверджує Юр’єв в одному з епізодів фільму. 

Помер Флоріан Ілліч у вересні 2021 року — за рік після того, як “Летючу тарілку” визнали пам’яткою архітектури.

Про що розповідає стрічка “Нескінченність за Флоріаном”

В основі сюжету документального фільму — протистояння архітектора разом зі спільнотою Save Kyiv Modernism проти компанії забудовника Вагіфа Алієва, який будує поблизу “Тарілки” торговий центр Ocean Mall. 

Однак конфлікт довкола “Тарілки” — це лише основна канва документалки. Насправді стрічка розповідає про значно глобальніший конфлікт — протистояння двох ціннісних світів: “космічного” світу Флоріана Юр’єва, який прагне до відгадки секретів всесвіту, і  прагматичного “світу торгівлі”, який уособлює девелопер з російським громадянством.

Наріжною темою фільму є місто як територія існування та спільний простір. Розповідаючи історію протистояння активістів із забудовником, режисер підіймає одвічну київську проблему хаотичної та неконтрольованої забудови в центрі міста. Автор непрямим чином ставить глядачеві запитання — “Кому належить місто?” Горизонти суцільної забудови та нескінченні рекламні банери з оголошеннями про продаж нерухомості змушують замислитися над цим питанням.

У стрічці режисер показує Юр’єва в останні роки його життя — архітектор важкохворий, однак іронізує, що не збирається помирати, бо “неслухняний”. В основну лінію автор фільму тонко вплітає космологічні та філософські погляди самого Флоріана Юр’єва, його життєві цінності. Це перетворює стрічку з документальної на філософську притчу, яка наважується на озвучення місця людини у світі. 

“Людська цивілізація в порівнянні з непізнаним світом — це одиниця, розділена на нескінченність. У математиці це нуль. Ми можемо все що завгодно формулювати заради самоствердження, але результат — нуль. Але з мого погляду, це має бути красивий нуль”, — цієї фразою Флоріана Юр’єва й завершується фільм.

“Летюча тарілка”: в чому її унікальність та що з нею буде

“У часи, коли проєктувалася ця будівля, ми були одержимі космосом”, — розповідає у стрічці Юр’єв про “Тарілку”, яку побудували у 1971 році. Автор спроєктував будівлю так, наче вона готується до зльоту — для цього ефекту опори “Тарілки” приховали у стилобатну частину.

Флоріан Юр’єв хотів створити в будівлі світломузичний театр — він передбачив у конференц-залі самої “Тарілки” унікальну акустику, завдяки якій присутні без допомоги електроніки могли чути весь діапазон частот людського голосу та музичних інструментів.

Однак у будівлі вирішили розмістити Інститут науково-технічної експертизи та інформації (УкрІНТЕІ), адже той був без власного приміщення, а також — архіви КДБ і Компартії України. Саму конференц-залу з неповторною акустикою оздобили пропагандистською фрескою й використовували для кінопоказів та лекцій. 

У 90-х стан будівлі погіршився, однак коштів на її відновлення не було. Багато приміщень Інституту пустували. У 2012 році керівництво УкрІНТЕІ передало “Тарілку” Фонду держмайна, тобто у держвласність, однак сам Інститут залишався балансоутримувачем будівлі. 

У 2015-му компанія Вагіфа Алієва почала будувати за “Тарілкою” велетенський мегамол Ocean Mall, який у майбутньому мав сполучатись з Ocean Plaza. Обурення у містян викликало те, що за проєктом мегамолу він частково “поглинав” “Тарілку”, а під нею планували “прорубати” вхід у ТРЦ. 

Активісти почали вимагати змінити проєкт забудови — тоді й з’явився рух Save Kyiv Modernism. Щоб привернути увагу до проблеми, містяни влаштували в “Тарілці” виставку “Київський Інтернаціонал”. До активістів долучився й сам Флоріан Юр’єв — він закликав залишити “Тарілку” в спокої й реставрувати будівлю.

Разом з іншими київськими архітекторами він розробив альтернативний проєкт відновлення споруди, який передбачав створення в будівлі сучасного культурного центру. Однак його так і не реалізували. 

У жовтні 2020 року Мінкульт вніс “Тарілку” до реєстру пам’яток архітектури — цей статус забороняє перебудовувати споруду, змінювати її вигляд чи розмір. У 2021 році з’явилась інформація, що компанія Вагіфа Алієва таки планує реставрувати будівлю УкрІНТЕІ разом з японськими інвесторами — проєкт реставрації готувала київська компанія “Капітел Стоун” разом із Міносвіти. Його, звісно ж, не втілили.

Після російського вторгнення будівництво Ocean Mall біля “Тарілки” було заморожене. Офіційно про його відновлення та плани відкриття мегамоллу поки не повідомляли. Втім, у Алієва все ще запевняють, що з “Тарілкою” “не робитимуть нічого поганого”.

“Громадськість не могла повірити, що ми нічого поганого з “Тарілкою” не будемо робити. Ми ніколи не планували її зносити. Вона буде відреставрована, а на її базі реалізуємо музичний або театральний проєкт”, — заявив у березні 2023 року Олександр Черницький, керівник ТОВ “Мандарин Плаза”, яке управляє активами Алієва.

Про перемогу добра над злом та приховану тему війни — що каже про фільм режисер 

Для режисера стрічки Олексія Радинського “Нескінченність за Флоріаном” — дебютний повнометражний документальний фільм. Знімати його почали під час активного протесту спільноти Save Kyiv Modernism проти перебудови “Тарілки” у 2017 році. “Ми тоді ще не знали, що ми знімаємо документальний фільм, ми просто займалися документацією процесу”, — зізнається Радинський в одному з інтерв’ю. Через два роки режисер випустив короткометражку, яка мала назву “Колір фасаду синій” — вона описувала хронологію боротьби за “Тарілку”. Та потім Олексій розширив проєкт.

Ми запитали режисера, чому його фільм важливо переглянути. Далі — пряма мова Олексія Радинського: 

Якщо поглянути на ситуацію із забудовою Києва та опір громади цій забудові, складається враження, що все дуже погано, що громада слабка і “все пропало”. Мені дуже не хотілось робити ще одну безвихідну і песимістичну картину, хоча в історії з “Тарілкою” все до того йшло. Але стрічка зрештою про інше —  про те, що зло рано чи пізно зазнає поразки. Але ця поразка дуже часто має інші форми, аніж ми собі уявляємо. І ми у фільмі намагались показати це за допомогою фактів, адже факти — це мова документального кіно.

Водночас ми намагались не перевищувати градус оптимізму — ми сконструювали історію з відкритим фіналом, який ставить глядачеві питання — а що далі? Ця історія ще не завершена, і “Тарілка” все ще під загрозою — адже коли ми закінчили знімати фільм, будівництво Ocean Mall було заморожене. Але зараз, наскільки мені відомо, воно продовжується і торговий центр готують до відкриття. 

Для мене дуже важливо, щоб під час вторгнення (росіян) тема України й наше самоусвідомлення не зводилося виключно до теми війни — адже це насправді одна з цілей російського вторгнення, щоб у головах людей було “Україна = війна”, щоб у нас не було жодного іншого життя. 

Однак насправді тема війни присутня у “Нескінченності”, але на значно глибшому рівні. До вторгнення всі розуміли, що головний антагоніст фільму — провідник російського девелоперського капіталу і типових російських містобудівних рішень в Україні. Це і будівництво помпезних хмарочосів, і будівництво так званих молів. То про яку деколонізацію України ми можемо говорити, якщо у нас міський простір визначається людьми, які представляють капітал країни-агресора і їхнє містобудівне мислення?

Ми можемо знести скільки завгодно пам’ятників Пушкіну, але поки у нас в Києві працюють будівельні компанії Вагіфа Алієва, місто буде під загрозою перетворення на “міні-Москву”. 

Джерело