справжні історії” />
© depositphotos/ billiondigital
Ірина Скосар
Нині є непафосна й майже невидима професія, що змінює життя та впливає на майбутнє нації. Аби стати таким фахівцем, Олена Полнарьова залишила дуже успішну роботу керівниці відділу маркетингу та бренд-менеджерки у великій компанії й понад рік працювала безкоштовно. Бо вирішила: відтепер сенс її життя — допомагати підліткам розправити крила, аби ті стали успішними та щасливими людьми. Нині дітей, які прослухали її курс, уже більш як 400.
Олена Полнарьова
Олена допомагає підліткам зрозуміти, який професійний шлях обрати; відчути, до чого саме тяжіє серце і є хист, а ще вберегтися від помилок.
«Я любила свою роботу в маркетингу. Була й бренд-менеджеркою у великих міжнародних компаніях, і керівницею відділу маркетингу. Але за 20 років роботи зрозуміла, що хочеться допомагати іншим і для цього в мене є знання професій і психології. Сама собі провела профорієнтацію, а ще навчалася. Тоді щодня ставила собі ті запитання, які тепер ставлю підліткам: що мені подобається, що надихає, від чого я щаслива, що виходить гарно?» — каже Олена.
Починалося все дуже повільно та складно: весь перший рік Олена працювала без оплати, напрацьовувала методику, досвід. Місяців за вісім-дев’ять перша мама сказала їй: «Давайте я вам заплачу, скиньте номер картки, бо така робота не може бути безкоштовною, ви нам дуже допомогли».
Олена бачила результат роботи — з’явилася впевненість у своєму методі й діяльності. Створила курс. Далі згуртувала команду, з якою покращує унікальну методику, що реально працює.
Психотипи, вища освіта, ринок праці: чи є між ними контакт?
Катя була впевнена на 100%, що вступати треба на банківську справу. Робота в банку здавалася стабільною та солідною.
Марині легко давалася математика, тож логічно було вступати на програмування. Та й зарплати в програмістів — просто мрія! Дмитро вступав на юридичний, бо бачив себе підприємцем, а батьки вважали, що юрист — це «те, що реально прогодує». Спільне — те, що коли вони отримали диплом і почали працювати, то швидко зрозуміли, що помилилися. Що робота в банку стабільна, але геть не цікава Каті. А Марині анітрохи не підходить робота програміста: вона — екстраверт, організатор. І хоч як вона вмовляла себе, розглядаючи вакансії із зарплатами більш як 2 тис. дол., це не допомагало. Дмитро кинув юридичний на другому курсі, бо побачив, що не хоче днями вчити законодавство й розбирати юридичні тонкощі.
«Більшість батьків досі навіть не знає, що є фахівці, котрі допомагають підліткам зберегти час, який вони витратять на явно провальний вибір професії, яка їм зовсім не підходить. Для цього ми аналізуємо тип особистості, схильність до діяльності. Підлітки пробують різні варіанти, мають унікальні зустрічі зі спеціалістами в омріяній професії, де дізнаються не про святковий імідж фаху, а про його будні, складнощі, особливості. Батькам це допомагає заощадити кошти на платну освіту, котра не знадобиться в житті дитини й не принесе їй жодної сатисфакції», — каже Олена.
Шлях у світ профорієнтології в неї був трохи дивний. Перша консультація відбулася в її авто. Олена підвозила співробітницю до офісу, а та попросила розповісти її сину про роботу маркетолога — за кілька місяців вступати, а він не знає, куди. А оскільки співробітниця працювала в бухгалтерії і знала, які зарплати в маркетологів, зокрема в Олени, то вирішила, що сину така гарна робота підійде.
Олена тоді просто презентувала хлопцеві «плюси» й «мінуси» своєї роботи. Та якось між іншим розпитала про характер, поставила деякі запитання, відповіді на які окреслили тип його особистості. Й зрозуміла: ця професія хлопцеві не підійде. То був десь 2006 рік. І підліток зрештою обрав не маркетинг.
А потім інші колеги почали звертатися до Олени. Звернень було чимало, бо в компанії тоді працювало більш як 200 людей. Далі — знайомі знайомих. До Олени йшли десятки батьків, вона проводила безоплатні консультації для підлітків, але ніколи не ставилася серйозно до цього хобі. І врешті прийшло осяяння: вибір професії — масова проблема.
«Раніше мені не спадало на думку подивитися на це як на роботу. Я просто розповідала про те, що знала, — каже Олена. — 12 липня чотири роки тому я вирішила, що допомагати обирати професію стане моїм основним заняттям. Що я не суміщатиму консультації та роботу в маркетингу. Було багато навчання, десятки інтерв’ю з фахівцями й відточування методики. Багато років я вивчаю психологію, особливо типування особистості й типології, за якими в інших країнах обирають професії та фахівців. Тепер я працюю над дослідженням у галузі психології та коучингу саме щодо професійної орієнтації.
Профорієнтолог — це як лікар, котрий допомагає провести діагностику та профілактику для здоров’я майбутньої кар’єри. Тому мені захотілося допомагати дітям свідомо обирати професію. Щоб вони заздалегідь, іще до вступу до ВНЗ й «наламаних дров», змогли зрозуміти, чи сподобається їм ця робота, яку перспективу вона має та яку зарплату може принести. Саме цього прагнуть і через це ночами не сплять мами абітурієнтів, чи не так? Не випадково кажу «мами»: цікаво, що за чотири роки по курси для дитини тат звернулось тільки четверо».
Із підлітками Олена працює особисто, хоча кожен із них має ще власних консультантів, кураторів: «Ми очікуємо, що підліток, який уже виглядає майже як доросла людина, проявлятиме відповідальність і самостійно цікавитиметься професіями, аналізуватиме — подобається це чи ні. Але в реальності так трапляється рідко.
Батьки постійно запитують: чому він або вона нічим не цікавляться, окрім ігор? Час уже замислитися, що робити після школи, куди вступати! Та щоб було з чого обирати, важливо «познайомитись» із різними професіями. А як дитина може це зробити?
Звісно, спочатку необхідно викреслити ті спеціальності, які точно не підходять. Для цього — визначити тип особистості дитини, а потім уже підбирати. Щоб узяти інформацію про різні професії, я роблю прямі ефіри, дописи з «розборами» професій, інтерв’ю з абсолютно різними успішними в своїй галузі фахівцями: хірургами, сценаристами, дизайнерами, викладачами.
Але батьки можуть зробити посильне самостійно: попросити друзів, родичів і знайомих розповісти дитині про їхню роботу, що саме вони роблять щодня.
Підлітки самі переживають: «А якщо я передумаю? В мене таке часто буває — цікавило щось, а потім стало нецікаво». Дуже важливо спробувати себе в професії. Тільки так можна переконатися, що робота буде цікавою, не набридне.
70% підлітків, коли починають пробувати, розуміють, що робота виявилася не такою цікавою, що уявляв собі її інакше або просто не замислювався докладно. А коли спробував, зрозумів: «не моє».
Як спробувати? Безкоштовні курси, стажування, практика, «посидіти поруч», виконати завдання. Тобто важливо не просто подивитись, а почати робити, щоб підліток відчув — чи хочеться продовжувати, розбиратися?».
Щодо вибору в підлітків бувають різні ситуації. У когось є 10 варіантів, які цікавлять, і важко визначитися з найкращим.
«Нещодавно був такий випадок. Ми обговорили детально всі професії, що зацікавили, і враження після того, як дитина спробувала себе хоча б мінімально в кожній. Одразу викреслили 3D (виявилося, занадто складно й не так цікаво, як здавалося), маркетинг (забагато стресу й менш цікаво), а також SMM та інтернет-просування зі схожих причин. Графічний дизайн теж викреслили — попередньо спробувала і зрозуміла, що це більше хобі, точно не професія. Залишилися викладач і вебдизайнер», — розповідає Олена.
Кураторка з її команди працювала з дитиною тижнями: надсилала матеріали, нагадувала, ніжно контролювала й мотивувала. Дитина пройшла безкоштовний курс, спробувала сама створити дизайн сайту на практиці. Було цікаво, але залишилися й сумніви.
Дитина захотіла детальніше розглянути ще й професію журналіста. Їй надіслали інтерв’ю, практичні завдання, а також організували практику в журналіста. Після всього пройденого були різні думки та переживання, але зрештою ця професія відпала.
На наступній індивідуальній консультації визначили: дуже захоплює професія вчителя. Проте зупиняє невелика зарплата. Хочеться заробляти нормально. А ще дуже цікавить хімія. Але дитина не розуміє, ким працювати.
Дитині організували інтерв’ю з хіміком, іще одне — з викладачем іноземної мови. Вона отримала завдання: провести по три уроки мінімум для трьох малознайомих дітей, яких знайшов куратор-профорієнтолог. Після всього цього дитина обрала професію вчителя іноземної мови.
Після повномасштабного вторгнення дедалі більше підлітків запитують в Олени про професію військового: і хлопці, й дівчата. Але фахівчиня стверджує: це радше є виявом патріотичного пориву та бажання допомогти країні, бути корисними. Під час першої ж розмови стає зрозуміло, що в підлітків зазвичай геть немає уявлення, інформації про те, що саме щодня роблять військові, в чому полягає їхня робота.
Олена зауважує: для майбутнього навчання підлітків розглядає цю професію так, як у ній усе відбувається в мирний час. Звісно, в період війни, особливо в зоні бойових дій, це інший режим та інші завдання. Проте профорієнтологиня сподівається, що поки діти, котрі зараз у старшій школі, закінчать навчання, Україна переможе й настануть мирні часи. Тому важливо, щоб вони розуміли, що таке військова служба в мирний час, і змогли проаналізувати, наскільки їм це підходить.
Військова служба — робота не для кожної людини. Як і в цивільному житті, тут є посади для виконавців і для організаторів або менеджерів, які керуватимуть підрозділами або групою людей. Але в будь-якому разі дуже важливо розуміти специфіку. По-перше, це готовність виконувати накази. А ще готовність до того, що самі накази й узагалі все спілкування відбувається інакше, ніж у комерційних організаціях або державних установах.
Армія, поліція або прикордонна служба — це структури, в яких діють дуже чіткі правила, алгоритми на різні випадки. Й накази не обговорюються. Важливо бути до цього готовими.
Особливість роботи військових — суворий режим. Бувають ситуації, коли людину можуть викликати й у неробочий час, й у вихідні, й під час відпустки, якщо щось трапляється.
Така робота не підходить творчій людині, яка любить свободу й не терпить чітких рамок, правил.
На консультаціях Олена просить підлітків, які розглядають для себе військову службу, подумати над спеціальністю — що конкретно робити? Бо бути військовим — це не просто вдягнути форму. Є конкретні посади та спеціальності: аналітик, IT-фахівець, артилерист, військовий інженер, зв’язківець, розвідник спеціальної чи оперативної розвідки.
Важливо «зняти рожеві окуляри». Не романтизувати професії військового навіть у мирний час. Є люди, які справді створені для цього: їм подобається, коли є суворі правила, алгоритми, коли вони чітко розуміють, що робити. А для людей іншого типажу можна підібрати кращий спосіб виявити патріотизм і бажання бути корисним.
Зараз є багато професій, які можна швидко опанувати й одразу почати заробляти. Наприклад, фахівець, який монтує відео та здійснює нескладну обробку. Чимало невеликих компаній шукають людей на таку роботу — монтувати відео для сторіс, рілз і додавати текст. За кілька тижнів можна навчитися робити це на телефоні й заробити перші гроші.
Та чи може це бути професією на роки? І чи сподобається підлітку монтувати відео та створювати титри щодня? Більшість підлітків і навіть батьків про це не думає. Хтось націлений на стартову зарплату у 500–800 дол. Хтось орієнтується лише на найприбутковіші спеціальності. Але є й інші способи: можна прийти малокваліфікованим спеціалістом на той-таки монтаж, аби заробити, а потім навчатися й робити художні речі, йти в кіно, в 3D тощо. Але для цього підлітку має підходити така робота за типом особистості.
Олена наводить приклад: «Дитина в 10-му класі, математика «дається». І батьки, й підліток вважають, що IT-напрямок — це його. Але вже в першій розмові стає зрозуміло, що розроблення, аналіз даних і подібне його не цікавлять. Організаційні позиції не приваблюють узагалі (дитина за типом особистості — «виконавець», не «організатор» чи «менеджер»). Батьки: «Ну як так? Тобі ж подобається математика! Подивися, скільки ти можеш заробляти!». Мама — мені: «Знайдіть нам щось із IT! Шкода втрачати таку можливість! Йому ж математика дається! Це ж так перспективно!». Так, перспективно, але ж дитину не захоплює…
Спочатку зацікавили професії режисера та відеоредактора: «Я давно монтую різні відосики на телефоні. Але батьки кажуть, що це — не робота, це несерйозно». Від режисера «відмовився» відразу після перегляду інтерв’ю з режисерами («Ні, я не готовий до всього цього»). Потім «викреслили» відеоредактора. Прослухав безкоштовні курси, відеоуроки, й коли почав більше практикуватися, ніби й цікаво, але бачу, що «очі не горять» і «відеоігор не замінює».
Довго обговорювали, що саме цікаво в редагуванні відео, що подобається, а що ні. З’ясували, що цікаво щось створювати — різні ефекти, додавати «врізки» тощо. Запропонувала спробувати 3D-анімацію. Відповів: «Так, я бачив ваші відео про цю професію. Мене зацікавило, але ж це треба бути суперхудожником. А я не художник…».
Переконала подивитись інтерв’ю з 3D-аніматором про різницю між 3D-художником і 3D-аніматором і про те, що необхідно знати/вміти, чи дійсно треба бути суперхудожником. Зараз підліток пробує себе в професії глибше — вивчає програму й намагається робити складніші фігури в 3D, які обертаються».
Усі вже чули про штучний інтелект і про те, що він буквально виставить на вулицю багато фахівців, які просто втратять роботу… «Останнього разу, коли кілька учнів, закінчуючи інтенсив із вибору професії, обрали для себе графічний дизайн, батьки дуже переживали, чи варто обирати цей фах: мовляв, дитина може ще не вивчитись, а професія вже зникне», — розповідає Олена.
Декілька місяців інтерв’ю та обговорень із дизайнерами підтвердили: програми штучного інтелекту генерують зображення, ілюстрації за запитом людини. Для цього є окрема професія — маркетолог або редактор, який ставить завдання дизайнеру. Отже, сервіси автоматичного генерування картинок та ілюстрацій — це чудова допомога дизайнеру, а не його заміна.
Дизайнери, які потрапили в професію випадково або не дуже люблять свою роботу й не прагнуть розвиватися, матимуть небагато роботи й невелику оплату. Тому що інші й активно застосовуватимуть штучний інтелект, і вивчатимуть усе нове, аби швидше працювати й вигадувати унікальні дизайни. В принципі це стосується будь-якої професії. Треба любити те, що робиш, тоді буде час і бажання дізнаватися нове й ставати кращим.
Постійна проблема батьків — дитина не хоче вчитися: «Диплом нікому не потрібен. От ви ж геть на іншу професію вчилися. Навіщо?». Батьки хвилюються, дитина злиться.
З реальних історій Олени: «Хлопець погоджується розглянути різні варіанти професій. Але нічого не зацікавило. Коли почали детально обговорювати, бачу, що підліток не дуже й дивився відео… Розбираємо. «Та я вже знаю, чим займатимуся. Ну, оскільки батьки хотіли, я погодився подивитися на інші варіанти професій. А я ігри тестуватиму!»
В його уяві тестувальник ігор — це просто професія мрії. Граєш собі, ще й великі гроші заробляєш — 2–2,5 тис. дол.! Роби, що хочеш, це ж зараз усі кажуть. А повчитися достатньо кілька місяців.
Батьки переживали, бо не вважали, що «грати в ігри» — це надійна, стабільна робота. Й не вірили, що за це можуть платити більш як 100–200 дол. Тестування ігор — це стабільна робота, й заробляти можна 650–1500 дол. і вище. Але це не зовсім грати в ігри весь день. Тобто грати, але це тестування частинок ігор, повторення однієї ділянки гри багато разів, імітація дій різними користувачами. І це найнижчий рівень оплати. Щоби заробляти 2 тис. дол. і більше, треба знати основи програмування й мати логічне мислення, аби для кожної частинки кожної гри планувати, що саме і як тестувати, якими можуть бути дії гравців — стандартні й нестандартні. Бути суперпосидючим, терплячим, готовим виконувати схожі дії годинами.
Підліток слухав із недовірою. Такого не може бути! Подивився різні інтерв’ю з тестувальниками ігор. Олена організувала онлайн-зустріч. Спочатку був розпач — за типом особистості підлітку не підходить така робота, він більше «менеджер», не «виконавець», нетерплячий, непосидючий. Математик за типом, але програмування, роботехніка — нецікаві. Ігри дуже вабили. Надала інтерв’ю щодо різних можливостей у розробленні ігор. Дуже зацікавили позиції керівника групи, відділу, менеджера проєкту. Але для роботи в будь-якій IT-компанії необхідна хоч якась технічна освіта. Не можна керувати роботою людей, якщо ти її не розумієш, не знаєш, як має бути правильно, скільки часу на це потрібно, які помилки перевіряти тощо. І бути готовим спочатку попрацювати тестувальником, аби побачити всю «кухню» створення ігор. Але є ще варіант для початку: SCRUM-майстер. Організаційна посада — те, що якраз подобається підлітку, в якого є лідерські якості, харизма та впевненість.
Де ж навчатися? Технічна освіта — ні, відмовився категорично. Варіант — напрям «Менеджмент» і обов’язково курси тестувальників. І ще мінімальні курси з основ програмування, для базових знань. На курси погодився! Всі видихнули».
Як довго варто пробувати себе в професії?
В ідеалі — декілька місяців, хоча б тижнів. Тоді й підліток, і батьки будуть упевнені, що це саме та професія, яка справді подобатиметься й підходитиме. З досвіду — 80% підлітків після того, як дізналися більше про спеціальність або спробували щось робити, розуміють, що це не підходить. Не так собі уявляли. Або думали, що буде цікаво. Добре, що спробували й зрозуміли це до початку навчання. Так значно менше поламаних доль, образ на батьків за скерування не туди. Люди щасливіші, а отже, й успішніші та багатші. У дітей більше можливостей, ніж здається на перший погляд. Дуже важливо дати своїм дітям змогу розправити крила.
«Я вирішила стати профорієнтологом, тому що знаю: коли робота подобається й ти отримуєш від неї задоволення — це один спосіб життя, дохід і оточення. А коли не подобається — це завжди менші доходи, нижчий рівень життя, а з часом — психологічні проблеми та проблеми зі здоров’ям. Адже невдоволення має схильність накопичуватися й переростати в токсичну отруту, що руйнує й тіло, й душу. Тож ідеться вже не лише про більш чи менш придатну для підлітка професію, а загалом про всю його подальшу долю», — впевнена Олена Полнарьова, яка підтримує підлітків особистим прикладом: постійно вчиться та шукає нове про професії разом зі своїми підопічними.
