Як шістдесятниці мистецтвом протидіяли тоталітаризму

Як шістдесятниці мистецтвом протидіяли тоталітаризму 19.08.2024 17:45 Укрінформ В Українському домі демонструють унікальні твори та обереги, з якими політв’язні з УРСР відбували незаконне покарання

До кінця серпня у Києві в Українському домі проходить велика виставка «Матерія Matters. Український арттекстиль», в якій представлено понад 120 художніх творів понад пів сотні авторів за останнє століття. Поєднання у назві різних значень слова вказує на те, що відтворено мистецький всесвіт, який об’єднує експонати не лише за техніками створення і  матеріалами, а й сутнісним наповненням. 

Особлива частина експозиції – розповіді про трьох мисткинь-шістдесятниць: Любов Панченко, Стефанію Шабатуру, Людмилу Семикіну та їхнє оточення. Це коло Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Алли Горської, які діями протистояли радянській владі й перемогли її. Хоча залякувань і незаконних утисків за проукраїнську позицію було дуже багато, навіть фатальних. Тож у виставці виокремлена зала, де розповідають про вишиті обереги, які були в тюрмах з незаконно ув’язненими за часів СРСР українцями.

Виставка «Матерія Matters. Український арттекстиль»

Укрінформ розповідає про актуальність  яскравих моментів життя і творчості шістдесятників. Говоримо зі співкураторкою виставки Тетяною Волошиною та сином-художником Шевченківської лауреатки Людмили Семикіної – Сетраком Бароянцом.

ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА  (1924-2021): ШИЛА СТРОЇ ДЛЯ СВОЄЇ МРІЇ

Створені Людмилою Семикіною арткостюми – величні, десь двометрові Сарматський цар і Сарматка, Тур, Князь Тетерів і Дзвінниця – відразу привертають увагу відвідувачів виставки монументальністю. Хоча зроблені з сукна і декоративних тканин. Мисткиня над ними працювала у 1992-1996 роках. До того, зокрема, створювала костюми для фільму «Захар Беркут». Співкураторка виставки «Матерія Matters. Український арттекстиль» Тетяна Волошина називає ці представлені просторові об’єкти текстильною скульптурою, а Сетрак Бароянц – текстильною пластикою.  

Арткостюми Людмили Семикіної, лауреатки Шевченківської премії.

Після здобуття Незалежності України Людмила Семикіна створила кілька колекцій арткостюмів (тоді вони називалися, як і в давні часи, строї): «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Модерн» (загалом – понад 30 образів), які не часто експонуються. За ці роботи, зібрані у виставці «Високий замок», мисткиня у 1997 році отримала Шевченківську премію. 

23 серпня минатиме 100 років з дня народження Людмили Семикіної.

Людмила Семикіна: 1950-і роки і 2006-й. Фото з родинного архіву.

У 1953-му Людмила закінчила Київський художній інститут. Стала активною учасницею Клубу творчої молоді «Сучасник». Була співавторкою створення вітража «Возвеличу малих отих рабів німих» у вестибюлі Київського університету імені Тараса Шевченка, який відразу ж було знищено весною 1964 року, бо функціонери побачили в ній невідповідність принципам соцреалізму. Людмилу Семикіну та Аллу Горську виключили тоді зі Спілки художників, що в ті часи означало – позбавили можливості працювати за фахом. Вдруге мисткиню виключили зі спілки після того, як поставила підпис під листом на захист В’ячеслава Чорновола.

Костюм у творчості мисткині з’явився в 1960-ті роки як захоплення, яке вона розвивала і максимально в нього занурювалася. Після виставки «Народні традиції в сучасному одязі», ініційованої Аллою Горською, про Людмилу Семикіну заговорили як про художницю, яка шукає нові пластичні форми саме українського костюма. Поступово мисткиня перейшла від вжиткового характеру національного одягу до суто декоративної пластики в образах. Їх витоки – із давньої  Русі, тобто України.

За словами сина, над орнаментами арткостюмів Людмила Семикіна у віці після  65 років  працювала дуже наполегливо, відповідально і  кропітливо. На якийсь із елементів декору  могла витратити тиждень. А власне модель могла виготовити за кілька днів. «Фізично зібрати конструкцію було значно легше, аніж візуально визначитися, щоб вона асоціювалася зі скіфським або галицьким образом», – розповів син художниці.

Колаж-картина Людмили Семикіної «Громовиця»,1969 рік.

Ще на виставці представлені колажі-картини з текстилю Людмили Семикіної: «Берегиня», «Громовиця» і «Ніч». Окремо виставлені дві жіночі свити та чоловічий сердак 1960-1970 років, які майстриня  шила для творчої та наукової інтелігенції. Цей одяг був своєрідним маркером патріотичної позиції. (До речі, знавці в жодному разі не радять називати ці речі буденно «пальто»).

«Народний крій мама удосконалювала, міняла, але принцип свити залишила, – розповідає «Укрінформу» художник Сетрак Бароянц, який надав для виставки родинні речі. – Можна сказати,  що у 1960 роках була «відлига», а можна сказати й Відродження: коли з’явилася можливість заглиблюватися в національні традиції і теми, пізнавати історію. Це спонукало маму, окрім живопису, створювати костюми».

«Парнас часу надихав і народжував образи. Було бажання поєднати зміст і форму, зняти невідповідний сірий одяг. Подумки народжувалася нова пластика. Я не мусила вигадувати ідеал. Він був навіч. Ось наша еліта, наша аристократія духу – ще не вказані лицарі відваги, академіки гідності епохи», – так говорила Людмила Семикіна.

Пошиті мисткинею свити і сердаки – як одяг для особливих подій – носили, зокрема,  дружина Леся Танюка та Іван Драч. Дружина Євгена Сверстюка свою таку річ передала у Музей шістдесятництва, розповів Укрінформу  Сетрак Бароянц. А в  музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» є спогади завідувачки кафедри екології Львівського національного університету імені Івана Франка Дзвенислави (Дзвінки) Калинець-Мамчур про те, що такі свити мали її мама Ірина, яка була ув’язненою за радянських часів, та власне Людмила Семикіна.

В одному з останніх інтерв’ю шістдесятниця зауважила, що створювала одяг незалежної України. «В мене невідомо як сталось, що я мріяла (конспіративно, звичайно) про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки», – ці слова Людмила Семикіна сказала дослідниці Тетяні Філевській.

Син художниці Сетрак Бароянц розповідає, що музейники і дослідники більше цікавляться модерністськими тенденціями у творчості Людмили Семикіної. Вважає, що не заслужено немає запиту на колекцію ескізів костюмів невеликого розміру 1961-1963 років (десь двадцять), замовлених, напевно, театром чи естрадним колективом. «Не має значення, що відшили за цими ескізами і хто вдягав ті костюми. Має значення, що художник  запропонував і розробив», – каже співрозмовник.

СТЕФАНІЯ ШАБАТУРА (1938-2014) ТА ЇЇ КАССАНДРА З КОЗАКАМИ

Фрагмент гобелена Стефанії Шабатури «Кассандра».

В одній залі виставки «Матерія Matters» разом з роботами Людмили Семикіної представлено великий гобелен Стефанії Шабатури «Кассандра»: на всю стіну, аж нижня частина викладена на підлозі. Сюжет античної Трої авторка доповнила образами, які перегукуються з козацтвом. І слова-заклик «Прокинься Троє! Смерть іде на тебе!!!» у 1970-1971 році, коли майстриня створювала цю роботу, набували ширшого змісту.

Тож цей гобелен, а також ще один – «Леся Українка» із трьома фігурами і написом «Або погибель, або перемога. Сі дві дороги перед нами стане», – найбільше зацікавили кадебістів у  січні 1972 року, коли  проводили обшук у львівському помешканні мисткині. Її заарештували у період, який в українській історіографії отримав назву «великий покіс» української інтелігенції, – за поширення самвидаву, зокрема, збірки Василя Стуса «Веселий цвинтар». Слідчому особливо муляло те, що раніше сфотографувала ці гобелени американська громадянка для Інституту модерного мистецтва у Чикаго. Тож ці мистецькі роботи тоді конфіскували.

Источник: www.ukrinform.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь