Світлана Паніна
— У вас що, немає лікарів?
— Немає. Вже немає.
— А якщо хтось застудиться?
— Ми підшукуємо помиральну яму й там помираємо.
Мультфільм «Мадагаскар-2»
Зазвичай я витримую паузу між якоюсь складною та гучною подією й своєю реакцією на неї. Це дає змогу робити висновки й ухвалювати рішення виваженіше. Сплеск емоцій змушує нас помилятися, коли ми щось обмірковуємо. Після оголошення результатів виборів у США буря почуттів охопила всіх. Прихильники Трампа відчувають небувале окрилення й підйом, святкують перемогу, вітають одне одного й сповнені райдужних очікувань. Ті, хто сподівався на перемогу Камали Гарріс, глибоко розчаровані, знесилені, роблять максимально похмурі прогнози. Прихильники демократів настільки уражені, що в деяких сім’ях родичі, котрі проголосували за різних кандидатів, не розмовляють одне з одним. І ви легко здогадаєтеся, хто є ініціатором бойкоту. Запам’ятайте, прошу, своє припущення. Це важливо.
Результати виборів у США розчарували й більшість українців, адже Трамп був цілком відвертим у бажанні припинити військову допомогу Україні й домогтися завершення війни Росії на нашій території, примушуючи Україну визнати поразку. У соцмережах з’явилося так багато висловлювань, які свідчать про крайній розпач, що це породило й антитренд — меми, які цей розпач висміюють.
У другій частині мультфільму «Мадагаскар» був епізод, де жираф-іпохондрик, який постійно вишукував у себе хвороби, обов’язково їх знаходив. Він довго й докладно описував свої недуги, міряв собі температуру, дошкуляв друзям і ветеринару й пив ліки, доки не опинився у своєму природному середовищі проживання — дикій африканській савані. Звісно, виявивши в себе нову незначну недугу, але не зустрівши співчутливого фахівця, герой мультфільму приготувався помирати, знайшовши придатну за розміром «помиральну яму». Саме «помиральну яму» масово вирушили шукати українці після звістки про перемогу Трампа, на думку дотепників українського Інтернету.
Іноді мені здається, що ми — неперевершені майстри в копанні «помиральних ям». Ключове слово — «здається». Адже якщо дивитись об’єктивно, то в усьому світі нині сприймають українців як людей, котрі вміють знаходити вихід із безнадійних ситуацій. Коли у Франції випадкові люди дізнаються, що я з України, мені обов’язково нагадують, що українці сміливі й спритні. Часом це дуже приємно чути. А часом це означає, що я як українка теж смілива й спритна і тому обов’язково самостійно впораюся з труднощами, наприклад, іноземної податкової системи. Ось така репутація в наших співвітчизників: ми все звикли робити самі, бо наш девіз — «хочеш зробити щось добре — зроби це сам».
Але якщо послухати, що ми говоримо про себе, як позиціонуємо себе, яку розповідь чують інші про те, що ми можемо, вміємо, як вирішуємо проблеми, то виникне відчуття, буцімто ми тільки те й робимо, що масово копаємо «помиральні ями». Причому копаємо їх не так для наших ворогів, як для себе, паралельно вишукуючи ворогів серед самих себе.
Здорова самокритика — це, звісно, непогано. Це допомагає нам розвиватися, ставати ліпшими. Та коли головною метою стає завдання вижити як нації і зберегти суверенітет країни, корисно частіше здійснювати ревізію своїх теперішніх ресурсів і думати, як їх збільшити в майбутньому, а не розмірковувати над тим, скількох помилок ми припустилися в минулому.
Як психотерапевтка я обов’язково кажу про те, що в психотерапії, як і в житті, є суттєві обмеження. Чесні фахівці ніколи не обіцятимуть клієнтам, що психотерапія позбавить їх усіх можливих страждань. Життя — це далеко не завжди приємна прогулянка погідного весняного дня. Доля не обов’язково буде щасливою, оточення не конче любитиме й прийматиме нас, робота — не завжди робота мрії. Повсякчас знайдуться люди, які не терплять нас. Світ не буде врятовано від смерті й хвороб найближчими роками, століттями або тисячоліттями. Один класичний афоризм (його приписують Воррену Баффету) розкриває суть того, що ми справді можемо зробити: «Насамперед людина, яка опинилася в глибокій ямі, має перестати копати».
Ми не можемо позбавити світ страждань назавжди. Але можемо істотно зменшити або навіть виключити шкоду, яку навчилися заподіювати собі або оточуючим, коли це нам підвладне. Й для цього ми, по-перше, маємо навчитися визначати, що справді можемо зробити, а що нині для нас недоступне. По-друге, нам слід усвідомлено вирішити «не копати». Тобто не вчиняти дій, що віддаляють нас від правильного рішення, від зменшення ймовірності розвитку поганого сценарію. А це досить складно для певної категорії людей. Пам’ятаєте, на початку статті я запитувала вас, хто, найімовірніше, стане ініціатором сімейного бойкоту — прихильники кандидата від республіканців чи від демократів?
Ви не помилились, якщо запідозрили прихильників демократів. Звісно, це люди з високим рівнем освіти, непоганим достатком, досить вимогливі до якості того, що їх оточує, й досить критичні до себе. Їх навчали: щоб бути кращими, слід шукати помилки в собі й виправляти їх. Ще їх навчали, що битися й обманювати недобре, з кожною людиною можна домовитися, знання — сила, конфлікти слід розв’язувати справедливо, а грати обов’язково за правилами. Вони виросли в моделі, згідно з якою світ має бути таким — доволі передбачуваним, де хороші люди заслуговують на хороше життя, негідники зазнають покарання й каратимуть їх негідники, які перевиховалися в хороших людей, але все ще не забули своїх корисних негідних навичок.
Проблема цієї моделі в тому, що вона може існувати тільки в обмеженому контексті тимчасового політичного балансу й відносної економічної стабільності. Щойно умови змінюються, наростає загроза, змінюються правила, зменшується кількість ресурсів, система хоче повернутися в початкове становище, тобто до стабільності. Однак старої стабільності вже немає, повернути її неможливо. А щоб реагувати на нові виклики, доведеться ризикувати — порушувати старі правила або переписувати їх, вдаватися до непопулярних заходів, визнавати, що модель, яка підтримувала стабільність, дала збій, і зустрічатися віч-на-віч із «поганими людьми», яким іще вчора хороші люди й руки б не подали.
Велика помилка — ігнорувати інші наявні моделі й бути зарозумілими стосовно людей, які їх поділяють. Нехай у тих, хто вірить у популістські міфи, гірша освіта, менше грошей і менш розвинений тонкий смак до художньої літератури, та вони є і готові взаємодіяти. Звісно, середній клас поповнюється не за рахунок еліти, яка спустилася соціальними сходами, а за рахунок соціальних ліфтів, які, може, й будує середній клас, однак обслуговують ті, кому не завжди доступна вища освіта й квитки в оперний театр. Відсутність академічної освіти часто прирікає їх на помилки, але досвід вирішення проблем і виправлення помилок буває безцінним у реальному світі. Найліпші інженери проводять час не тільки за розрахунками, спілкування з практиками без фізико-математичної освіти найчастіше дає такі блискучі рішення, які було б неможливо одержати навіть за допомогою суперкомп’ютерів. За великим рахунком, ми частіше спостерігатимемо бажання високоосвічених людей відгородитися від тих, хто не здобув хорошої освіти, ніж навпаки. Й це породжує прірву між верствами суспільства, коли замість взаємного обміну наростає взаємна зневага.
Я завжди кажу, що перший крок назустріч має робити той, хто є дорослішим. І якщо матеріальний добробут і освіта — ознака дорослішання (за версією тих, хто має й те, й те), то саме з цього боку логічно очікувати руки, простягненої для рукостискання. Якщо ми вважаємо демократичний світ організованішим і життєздатнішим, то наше завдання — переконати в цьому тих, хто не дуже розуміє, що своїм добробутом зобов’язаний саме цій моделі. Якщо учні погано зрозуміли урок, це не проблема учнів, це вчитель не впорався із завданням. Знаю, дуже багато моїх співвітчизників захочуть зі мною посперечатися. Але я за першою освітою — вчителька фізики. Я знаю, про що кажу.
Цю відповідальність дуже важко прийняти. Та саме вона дає нам право вважати себе зрілими. Й, отже, саме тим, хто тепер шукає собі «помиральну яму», варто перестати її шукати. Тим, хто копає собі емоційну яму, щоб поховати там свої надії, слід перестати її копати.
Я вирішила пригадати, як жирафові вдалося покинути «помиральну яму», коли він вирішив, що є смертельно хворим і жити йому залишилося тільки два дні. Йому допоміг король лемурів. Він побачив жирафа й почав фантазувати:
«— Якби мені залишилося жити два дні, я б зробив щось, що все життя дуже хотів, але боявся. Наприклад, навчився б художнього свисту. Або напав би на сусідню країну, щоб насадити там свою ідеологію. От що б ти хотів зробити, але завжди боявся?»
— Я б сказав одній особі те, чого ніколи їй не казав.
— Чудово! Підійди до неї, зазирни в очі, стикнися з нею лицем до лиця й прошепочи, як ти її ненавидиш…»
Можливо, обставини далекі від сприятливих. Можна навіть сказати, що вони вкрай складні. Проте відсутність страху втратити те, що вже втрачено, дає нам змогу робити те, що ми вміємо робити найліпше, — робити все самим. І пам’ятати, що ми не тільки сміливі й спритні, а ще й дуже швидко вчимося знаходити вихід там, де інші бачать тільки вхід до «помиральної ями». Цим і займімося.
