«На повоєнні вибори повинні приходити ті, хто пройшов фронт»
Восени депутати Київради розпочнуть сьомий рік своєї каденції. Виборів немає, суспільство знесилене війною, громадянський контроль поступово слабшає. Однак кияни під час війни відстоюють не лише зелені зони, культурну спадщину, а й землі освітніх закладів.
Так, на території національного університету імені Карпенка-Карого фірма, пов’язана з Денисом Комарницьким, приватне акціонерне товариство «Зодча Діадема», намагалася збудувати черговий житловий комплекс. Студентам та керівництву університету довелося протягом кількох років спільно з прокуратурою захищати приміщення освітнього закладу.
Про цю історію, причини хаотичної забудови Києва, відповідальність депутатів міської ради, роль громадського контролю та майбутнє української політики після перемоги йдеться у спеціальному випуску проєкту «Києве мій» від громадської ініціативи «Голка».
У випуску взяв участь актор, народний артист, завідувач кафедри акторської майстерності та режисури університету імені Карпенка-Карого, художній керівник Театру на Подолі – Богдан Бенюк. Митець свого часу також був обраний як народним депутатом, так і депутатом Київради.
«Наша стисла пам’ять – це головна небезпека»
У Києві нині проживає багато людей, які приїхали сюди через війну. Коли до вас приходять гості, куди ви їх запрошуєте, щоб показати «справжній» Київ?
Я звик до центральної частини Києва, я її добре знаю, бо працював саме тут. Це Театр Франка та Театр на Подолі, це також Верховна Рада біля Кабміну, і Київрада.
Центр Києва – неймовірно мальовничий. Я запам’ятав його ще з першого приїзду сюди у 1972 році. Мій брат Петро, теж народний артист України, тоді показував мені Київ. Я пам’ятаю, як піднімався на фунікулері до Міністерства закордонних справ. І ця зелень, ці чудові будівлі справили надзвичайно приємне враження.
А зараз Київ захаращений висотними будівлями, зовсім зіпсований.
Я народився не в Києві, а приїхав сюди після школи із села Битків на Прикарпатті. Мені пощастило вступити до університету, де українська мова була основною, а не російська. Тому я не відчував жодного дискомфорту. Усі навколо спілкувалися українською. Пам’ятаю, коли я вже працював у Театрі Франка, заступник директора, почувши, що я розмовляю з дітьми українською, сказав: «Богдане, навіщо ти псуєш своїх дітей?» Я запитав: «Чому?» А він відповів: «Віддай їх до нормальної школи – російської».
Я нічого не відповів на це.
Ведучі проєкту «Києве мій» – Наталія Соколенко та Сергій Костянчук з актором Богданом Бенюком фото: holka.org.ua
Ви часто публічно висловлюєтеся щодо мовного питання. Наскільки воно залишається болючим під час жорстокої війни з Росією, яка століттями нав’язувала українцям свою мову?
Я ще жив у селі, коли приходили хлопці з радянської армії й не могли говорити українською. Гуцули не могли говорити рідною мовою! Я слухав їх і дивувався: як це так? Вони за два роки забули все на світі.
Тому ця швидкоплинна, коротка пам’ять є дуже небезпечною для українців. Адже нам зараз потрібна довга пам’ять, бо ми маємо ворога… Дуже страшного ворога.
Якось я чув інтерв’ю по телебаченню, де дівчина сказала: «Нам потрібно навчитися ненавидіти свого ворога до смерті». І вона абсолютно права. Якщо не навчимося, ця наша коротка пам’ять зіграє з нами дуже злий жарт.
Кияни, на жаль, мають коротку пам’ять. Під час Революції Гідності у 2013 році ми пам’ятаємо, як ставленик Януковича, голова КМДА Олександр Попов, виконував накази злочинного режиму і ставив на Майдані «ялинку», блокуючи народний протест, а потім почався розгін Майдану. Минуло небагато часу, і на місцевих виборах у 2020 році той самий Попов, як представник проросійської партії, посів друге місце на виборах мера Києва. Він обігнав навіть Притулу. Як зробити так, щоб на наступних виборах кияни проголосували свідомо, обрали справді патріотичних, гідних та адекватних кандидатів?
Не лише кияни! Усі українці повинні поставитися відповідально до голосування. Я вважаю, що на повоєнні вибори повинні приходити ті, хто пройшов фронт. Мені здається, що тільки так можна здійснити очищення від тих, хто «балакає» язиком і нічого не робить.
У Печерському районі столиці представник ОПЗЖ Попов отримав найбільшу підтримку графіка: holka.org.ua
«Свобода», до речі, не пройшла до Київради на виборах, про які ви згадуєте, і після повномасштабного вторгнення пішла воювати. Дуже мудро вчинила. Партія у 2022 році зробила заяву про призупинення політичної діяльності та вирушила на фронт, включно з головою Олегом Тягнибоком (У червні 2026-го Олег Тягнибок отримав поранення, його авто атакував ворожий дрон – ред.).
Після війни відбудуться повоєнні вибори, і постане питання, хто балотуватиметься і кого ми зможемо залучити, зокрема до місцевого самоврядування столиці. Навантаження в Київраді надзвичайно серйозне – засідання ради та, наприклад, бюджетної комісії можуть сумарно тривати 80-90 днів. За цю роботу місто, яке має багатомільярдний бюджет, взагалі не платить, і тому туди, зокрема, проштовхують своїх людей забудовники. Де ж ми знайдемо волонтерів, які будуть місяцями працювати на киян і чесно розподіляти бюджет міста Києва?
Це щоденна робота. Повірте! Кажу як колишній депутат Київради. Це страшна і неймовірно складна робота. І те, що депутати мають отримувати гідну заробітну плату, – безсумнівно, так. Це стосується як Верховної Ради, так і, безумовно, Київради.
Як депутати можуть працювати деінде, а потім вирішувати питання міста? Це обман. І депутати обласних рад так само. Це робота на суспільство, на благо людей, які їх обрали, і ця робота повинна оплачуватися.
Мало хто наважується йти в політику, бо вважає, що це зашкодить йому, і він до цього не готовий. Чи заважала вам політична діяльність у вашій театральній кар’єрі?
Вона тільки допомагала. Коли я приєднався до «Свободи», мені казали: «Ви ж такий артист, навіщо ви псуєте своє реноме? Ви йдете в таку партію. Від вас же глядач відвернеться!» Я відповідав: «Глядач у нас мудрий і розуміє, що якщо людина має таку позицію і не зраджує її, то ця позиція викликає лише повагу».
До речі, була історія, коли мене ледь не звільнили з Театру Франка через політичну позицію. Це було у 2004 році під час президентських виборів. Ми з моїм колегою Анатолієм Хостікоєвим дуже активно висловлювалися на підтримку кандидата Віктора Ющенка. А нам організували гастролі до Мінська. Ми з Хостікоєвим відмовилися їхати, тому що влада тоді відмовилася визнати перемогу Ющенка у другому турі, коли його проводили вперше. Нам було не до гастролей, ми їх зірвали. І дирекція нашого театру готувала документи про наше звільнення з Хостікоєвим. Але ситуація швидко змінилася – Ющенко таки переміг у повторному другому турі. Тоді керівництво театру передумало нас звільняти. Вони й самі пішли на Майдан роздавати людям мед.
Треба бути чесним від початку до кінця – не зраджувати свою позицію. Ця сміливість має бути рушійною силою кожного українця. А коли людина крутиться, як флюгер, тоді що? Людина має проявити якусь сміливість і не боятися цих речей.
Буває так, що людина каже щось правильне, а її висміюють, і людині на мить стає страшно. Одному колезі-викладачеві сказали: «От ти сказав таке слово про російську мову! Ти можеш закінчити так само, як Ірина Фаріон!»
Актор Богдан Бенюк фото: holka.org.ua
Такі погрози створюють ефект охолодження в суспільстві, і тоді люди бояться давати правдиву оцінку чи виступати проти чогось. Ви зазначили, що Київ захаращений висотками. Як знайти баланс між розвитком Києва і збереженням його історичного вигляду?
Ну, є ж ціла комісія в Київраді – комісія з питань архітектури, містопланування та земельних відносин, яка займається проєктуванням і Генеральним планом на довгі роки. Ось там закопана міна уповільненої дії. Чинний генплан неадекватний. Скільки говорили про те, що потрібно всі державні установи вивезти з центральної частини Києва, побудувати на Лівому березі урядове містечко, а тут місто б звільнилося, і воно функціонувало б зовсім інакше. А так воно все – машини зранку не можуть в’їхати до Києва, ввечері не можуть виїхати звідси, і постійний колапс.
І ще я не розумію, як за наявності Генплану, в нас є такі дивні ділянки в Києві: от я їду в село – в Софійську Борщагівку – їду швидкісним трамваєм №3, він впирається в недобудований триповерховий незавершений будинок? Той, хто будував, втік за кордон, забрав гроші. Але як йому дозволили це будівництво? Трамвай заїжджає в той недобудований підвал, пасажири виходять, розвертається і виїжджає назад, і так триває роками.
Будівництво ТРЦ April City розгорнули просто над трамвайними коліями і… покинули. Кияни подали е-петицію з вимогою знести недобуд фото: facebook.com/Vitaliy.Klychko
Але в Києві захоплюють не лише зелені зони, і руйнується не лише культурна спадщина. Землі університетів теж під прицілом забудовників. Ви викладаєте в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Це Печерськ – золота земля. Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду, щоб захистити приміщення університету від забудовника, і прокуратурі це вдалося.
О! Суди можуть початися знову. Це може бути така ж довга історія, як і з війною. Річ у тім, що Печерськ – це дуже хороший район. Судді, де б ми зі студентами не приходили, втрачали дар мови, переносили всі свої рішення, ховали їх, казали нам, що завтра буде засідання, думаючи, що студенти не прийдуть. А ми знову приходили. Потрібно говорити, заявляти і добиватися свого. Бо бандитизм, зло – воно прагне тиші, щоб про нього не говорили.
Поки дати виборів у календарі немає, депутати Київради вже шість років у своїх кріслах. У такій ситуації самим киянам потрібно активніше взаємодіяти з Київрадою, послідовно відстоювати свої позиції щодо незаконних забудов та інших наболілих питань. Але активістів, які збираються під стінами мерії, небагато, і їх дехто може назвати міськими божевільними. Чому людям нашої громади так складно об’єднуватися для захисту своїх інтересів?
Дивишся, там, міндічі чи всякі ці злодії. Вони порозбігаються по всьому світу. Чи там десь у Хмельницькому на доларах лежать, рахують гроші…
Небажання, байдужість, яка в нас сидить, заважає… «Я чогось досягнув і байдуже до всього і всіх!» – така позиція. Ми дуже швидко втомлюємося. Ми запалюємося і гаснемо. У нас майже немає лідерів, які бігають на довгі дистанції, їх дуже мало. Потрібно виховувати таких людей. Шукати серед молоді. Але багато молоді зараз виїжджає за кордон, а чи вони повернуться? Втім, довкола є ті люди, які світяться вогнем, – на них і слід розраховувати.
«Театр став лампою для душі»
Мистецтво має вчити активній громадянській позиції. Чи можливо створити для цієї молоді виставу про активну громадянську позицію? Хай би молоді глядачі дивилися такі вистави, і у них би сформувалося це мислення активного мешканця міста, щоб вони проживали в нашому місті цю роль?
Театри бувають різні. Є такі, що відгукуються на щоденні події, такі події, про які ви говорите. Але тут варто розуміти: драматичний театр не встигає за зміною ритму сьогодення. Це не документальне кіно, яке ти сьогодні зняв, змонтував і демонструєш.
Театр має витягувати на сцену класичні твори, щоб показати людям переосмислення якоїсь сцени, як от у виставі «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого. Приходять десятикласники і кажуть: «Так це ж цікава вистава!» Ніби це все давно відбувалося – вже понад 100 років від тієї епохи. Їм спочатку здається, що це така давнина, яка не має жодного відношення до сьогодення. А тут раптом театр каже: є, ось у цій виставі і ваше сьогодення!
І знаєте, що ще вражає: зараз в Театрі на Подолі показують дуже цікаві вистави українських діячів, які написав, хто б міг подумати, – американець! Його звати Річард Нельсон. Він був у Києві у 2022 році, вже після широкомасштабного вторгнення, провів там два з половиною місяці, отримав такий адреналін! Тривоги тривали по 6-7 годин, вже не можна було навіть на вулицю виходити, світла не було, ми тут грали вистави, і він це все бачив.
Так от, через два роки після цих подій, у 2024 році, в Театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Тускуланські бесіди». Там йдеться про події і діячів Стародавнього Риму, а от у 2025 році ми вже показали виставу про Леся Курбаса за п’єсою Річарда «Як вщухне буря зла».
А почалося все з того, що Річард пішов у театральний музей у Лаврі і побачив там афішу Курбасівської вистави. І саме ця афіша спонукала його розпочати пошук історії Курбаса, і він – американець – зробив геніальну річ про нашого діяча Курбаса.
І ще Річард написав історію про останній великий день Лесі Українки в Києві, як її зустрічає мама – письменниця і громадська діячка Олена Пчілка – та інші рідні, як вони готуються святити паски, розмовляють про життя. Річард каже, що Леся Українка стала для нього великим відкриттям.
Люди після початку широкомасштабного вторгнення пішли в театр. Нам довелося буквально полювати за квитками на «Сто тисяч»…
Тому що театр став ніби лампою для душі. Люди мають тут можливість скинути велику кількість негативної енергії, театр саме дозволяє їм це зробити.
Актор Богдан Бенюк фото: holka.org.ua
Театр на Подолі платить свою ціну за нашу і вашу свободу. Є актори, які загинули на російсько-українській війні, зокрема Василь Кухарський та Юрій Феліпенко.
Ще троє служать. Нещодавно минув рік від загибелі Юрія Феліпенка. Ми колективом пішли на його могилу на Берковецьке кладовище. Біля Юри, квадрат метрів 100 – прапори над кожним воїном. Я помолився біля Юрка, а потім почав дивитися, з якого року народження там поховані наші бійці. Дивлюся, той прожив тридцять років, той – сорок. Це ті, хто мали б народжувати дітей. Вони зупинили цю велику навалу.
Я пам’ятаю, як Юрко прийшов до мене в кабінет і сказав: «Пане Богдане, я йду в армію. Я хочу йти, за три тижні мене вже забирають. Хотів передати свої ролі, щоб ви могли ввести на них інших акторів. Пробачте!» Я йому відповів: «Ти в мене пробачення просив? Та я маю на коліна впасти перед тобою, що ти йдеш, а ти просиш вибачення!»
Юрій Феліпенко, актор Театру на Подолі, загинув на російсько-українській війні 14 червня 2025 р. фото: instagram.com/y.felipenko
Багато акторів різних театрів полягло на цій війні: і з Театру оперети, і з Театру Франка, і з Оперного театру теж. Ну, актори ж, теж громадяни України.
Василь Кухарський, актор Театру на Подолі загинув на російсько-українській війні 7 грудня 2023 р.
Саме тому, що така ціна платиться за нашу свободу, кожен має усвідомити свою роль у державотворенні та взяти на себе відповідальність і зараз, і на прийдешніх повоєнних виборах, а після них – контролювати роботу влади та брати участь як у житті власної громади, так і в житті України. А на вибори мають йти ті, хто пройшов фронт.
Наталія СоколенкоСпівавторка проєкту «Києве мій» громадської ініціативи «Голка»
Сергій КостянчукЗасновник громадської спілки «Музей видатних киян», співавтор проєкту «Києве мій»
Джерело