«Можемо залишитися без медицини». Одна з найшанованіших медиків підсумовує 10 років реформи
Медична реформа в Україні триває вже десятиліття. За цей час трансформувалася модель фінансування медичних установ, з’явилася Національна служба здоров’я, значна частина лікарської діяльності була оцифрована. Але чи стала медицина більш доступною для пацієнтів, особливо в умовах повномасштабної війни?
Професорка Ольга Голубовська, завідувачка кафедри інфекційних хвороб Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, заслужена лікарка України, належить до тих медичних фахівців, які публічно та часто вельми критично висловлюються про наслідки трансформацій у системі охорони здоров’я. В інтерв’ю «Главкому» Голубовська обговорює руйнування медичних шкіл, складне становище лікарів клінічних кафедр, кризу екстреної медичної допомоги, дефіцит кадрів та навіть втрату поваги до професії, яка завжди мала високий статус.
Однак найтривожнішою частиною розмови є прогноз Голубовської, яка попереджає про приховані епідемічні процеси, наступ туберкульозу та вірусних гепатитів, наслідки війни для психічного здоров’я та ризики, що виникатимуть через зруйновану інфраструктуру. Окремо ми говоримо про уроки пандемії та причини зниження рівня довіри частини суспільства до вакцинації.
Ця бесіда стосується не лише того, що пішло не так в українській медицині. Вона також про те, що ще можливо врятувати.
«Медичні школи зруйновані»
Ольго Анатоліївно, якщо порівняти медицину, в яку ви прийшли молодою лікаркою, та ту, в якій працюєте нині, що зазнало найбільших змін?
Змінилося чимало. Але я багато років викладаю у вищому медичному навчальному закладі, тому добре розумію, що таке медична освіта, і ще краще – що таке медичні школи. Так от, руйнування цих шкіл розпочалося ще у 90-х роках. Клінічні кафедри постійно опиняються в ситуації, коли відсутнє належне сприяння нормальному навчальному процесу. Простими словами – ці кафедри не мають місця в лікувальних закладах.
А з останніми реформами дійшли до повного абсурду: викладачі медичних вишів – професори, доценти, висококваліфіковані спеціалісти, серед яких хірурги, що проводять унікальні операції, – юридично не є лікарями в системі Національної служби здоров’я України (НСЗУ). Тобто професор, який працює на кафедрі, формально може навіть не мати права відвідати хворого. Звісно, ми ходимо, консультуємо. Моя спеціальність така, що мене часто запрошують. Але ви розумієте рівень цього хаосу та деморалізації вищої медичної школи?
Під час пандемії це доходило до абсурду. Коли був локдаун, фахівці кафедр взяли на себе величезний тягар: розробляли нормативні документи, навчали лікарів, працювали з хворими у клініках. Але коли співробітник кафедри викликав таксі для перевезення медиків, бо транспорт у той час не курсував, йому відповідали: НСЗУ не підтверджує, що ви лікар, тому ми до вас не приїдемо. Доберіться самостійно.
Я часто емоційно реагую на такі речі, і люди іноді не розуміють причини. А причина в тому, що вони не усвідомлюють глибини морального падіння. Як можна працювати в деморалізованому середовищі? Медицина – це не про «вкрав чи не вкрав». Тут людина або вижила, або померла.
У Європі існують університетські клініки. У нас їх поки що недостатньо, тож навіщо створювати такий нонсенс? Наведу приклад Петра Дмитровича Фоміна – видатного хірурга, якого, на жаль, уже немає. Він розповідав мені: «Я проводжу операцію, а мою операцію записує на себе завідувач відділення або інший лікар». Бо в системі (НСЗУ – «Главком») він фактично не вважався лікарем.
Якщо адміністрація лікарні адекватна, вона усвідомлює абсурдність ситуації та намагається створити умови для нормальної роботи кафедри. Але так буває не завжди. І тоді ці прогалини використовуються, щоб ще більше принизити кафедру та її співробітників. Професор може бути висококваліфікованим, відомим фахівцем, але якщо НСЗУ не ідентифікує його як лікаря, його рекомендації юридично можна просто не брати до уваги.
Медицина – це не про «вкрав чи не вкрав». Тут людина або вижила, або померла
Коли я почала працювати, кафедрою керувала академік Жанна Іванівна Возіанова – мій наставник. Щодня після чергувань ми проводили п’ятихвилинки. На них були присутні не лише лікарі – а й медичні сестри, студенти шостого курсу. Це був такий розбір матеріалу, що наші медсестри іноді знали клініку захворювання краще за молодих лікарів. А медсестра перебуває біля хворого цілодобово, і при невідкладних станах стан може погіршитися будь-якої миті. Тому середній медичний персонал теж повинен бути висококваліфікованим. Це і є справжня школа.
А зараз кафедрам доводиться постійно шукати клінічні бази: звідси вигнали, там заклад закрили – забирайте речі та шукайте собі нове місце. Це вже має серйозні наслідки, бо триває багато років. І надалі буде лише гірше.
«Гроші йдуть за пацієнтом» не всюди
У своїх публікаціях ви говорите не просто про кризу, а про системне руйнування медицини. В чому ви його вбачаєте?
Реформа спочатку торкнулася первинної ланки, а потім поширилася на вторинний та третинний рівні. І найгірше, на мою думку, сталося з екстреними та невідкладними службами. Бо принцип «гроші йдуть за пацієнтом» до них просто непридатний.
Це все одно, що сказати: пожежникам будемо платити лише тоді, коли вони щось загасили. Або Службі безпеки – тільки коли вона когось затримала. Екстрена служба повинна бути готовою врятувати людину в будь-яку хвилину, незалежно від кількості пацієнтів, які звернулися до неї цього дня. До таких служб належить і інфекційна.
НСЗУ визначила вартість лікування різних випадків. Але я, наприклад, не знаю жодного інфекціоніста, якого системно залучали б до розрахунку тарифів. А розраховувати це повинні спільно лікарі та фінансисти.
І як взагалі можна заздалегідь розрахувати складний випадок? Людина потрапила з кишковою інфекцією, у неї розвинувся дегідратаційний шок, потім ниркова недостатність. Скільки коштуватиме лікування? Один пацієнт може потребувати зовсім іншого обсягу допомоги, ніж інший із тим самим початковим діагнозом.
А нам кажуть: усе покривається. Якщо все покривається, то лікар фактично не може сказати пацієнту чи його родичам: «у лікарні цього немає, але це потрібно придбати», бо офіційно все має бути забезпечено.
І ось лікар опиняється між системою та хворим. Він бачить, що людині конче необхідно щось, але сказати про це боїться, бо для лікарні можуть бути наслідки. Я не стверджую, що так відбувається в кожному закладі, але така тенденція спостерігається.
Ми всі розуміємо, що в держави бракує коштів. Але якщо держава не може забезпечити людину всім необхідним, це не означає, що вона повинна позбавляти її можливості самостійно спробувати врятувати своє життя.
Якщо ви говорите: «ми не можемо все оплатити» – це одна ситуація. Але коли ви говорите: «ми не можемо оплатити, і ви самі теж нічого не можете придбати» – це зовсім інше.
Однак бувають випадки, коли лікарні зловживають пакетами НСЗУ.
Звісно, бувають. Я це розумію. Але треба розбиратися, чому це відбувається. Частина закладів просто намагається вижити в тих фінансових умовах, які для них створили. Якщо лікарні не матимуть можливості існувати, ми зрештою можемо залишитися без стаціонарної допомоги.
Тому такі питання не можна вирішувати десь у кабінеті. Потрібно збирати профільні асоціації, провідних лікарів, фінансистів і запитувати: яка реальна вартість лікування, де система дає збій, що слід змінити.
«Медики їдуть рятувати людей. А якщо їх убиє ракета – хто за це відповідатиме?»
Ви неодноразово піднімали проблему роботи екстреної медичної допомоги під час повітряних тривог. Хто сьогодні приймає рішення: чи їхати бригаді на виклик, чи ні? І хто нестиме відповідальність, якщо під час такого виїзду медики загинуть?
Найстрашніше те, що, згідно з нашими нормативними документами, медики повинні самостійно забезпечувати власну безпеку. Якщо оголошено повітряну тривогу – всім наказано йти в укриття. Виходить, і вони повинні перебувати в укритті й нікуди не виїжджати.
Але вони виїжджають. Я саме про це й кажу: швидкі виїжджають. Але якщо в цей час медиків убиває ракета, згодом може з’ясуватися, що «вони самі винні», бо «не мали права їхати». Були такі випадки, родичі загиблих зверталися по виплати й отримували відповідь, що медики мали подбати про свою безпеку.
Я про це дізналася випадково. Мій знайомий отримав поранення у власному будинку, в який влучив уламок ракети. І тоді я почала з’ясовувати, як за таких умов функціонує екстрена допомога. Ми вже стільки років живемо у стані війни, невже це питання досі не врегулювали?
На мою думку, медиків екстрених служб у питаннях захисту слід прирівнювати до працівників ДСНС. Вони працюють там, де небезпека є за визначенням. І йдеться не лише про виплати. Потрібна диференціація загроз, необхідні спільні протоколи МОЗ, ДСНС, ЗСУ та військових адміністрацій, захищені маршрути для бригад.
Екстрені й невідкладні служби внаслідок реформи постраждали катастрофічно
Подивіться, що відбувається під час атак на Київ та інші міста: страждають працівники екстрених служб. Навіть елементарні засоби захисту – спеціальні навушники від акустичної травми – мають бути частиною їхнього оснащення.
А що маємо зараз? Людина їде рятувати інших, ризикує життям, а держава не дала їй чіткої відповіді: що вона повинна робити під час повітряної тривоги, який рівень захисту вона має і що отримає її родина, якщо вона загине. Це деморалізує людей. Вони ж усе між собою обговорюють, бачать, що відбувається з колегами. І після цього ми ще дивуємося, чому люди не бажають залишатися в екстреній медицині.
Сьогодні служба екстреної медичної допомоги працює фактично на передовій, проте рівень їхнього соціального захисту досі залишається на довоєнному рівні, який давно з’їла інфляція. Нам потрібен чіткий законодавчий захист для медика, який у критичний момент приймає зважене рішення про виїзд чи евакуацію, а також повноцінне державне страхування життя та здоров’я кожного працівника «екстренки».
Якщо людина гине під час виконання службових обов’язків, її родина повинна мати беззаперечні й офіційно зафіксовані державою компенсації. І, врешті-решт, ми маємо чесно говорити про фінанси. Йдеться не про якісь символічні подачки чи мізерні надбавки, а про реальне фінансове забезпечення, яке повністю відповідає щоденному й смертельному ризику, на який наражаються наші медики.
«Поверніть лікарям повагу»
Сьогодні ми говоримо вже не просто про нестачу лікарів, а про ризик втрати цілих поколінь медиків. Молодим спеціалістам пропонують значні підйомні виплати за роботу у прифронтових громадах. Чи можна фінансовими стимулами вирішити кадрову кризу? Що насправді здатне утримати молодого лікаря в українській медицині?
Не лише гроші. Я працюю з молоддю як викладач і знаю, яка серйозна проблема зараз у молодих лікарів. Це зневага до професії. Їх це надзвичайно обурює.
Погляньте, скільки коштують звичайні побутові послуги – перукарська стрижка, манікюр, педикюр. А тепер подивіться, скільки коштує консультація лікаря навіть у приватній клініці. Людина багато років навчається, потім усе життя повинна постійно вчитися, відповідає за здоров’я та життя іншої людини – і як суспільство оцінює цю працю?
А відповідальність при цьому нікуди не зникла. Навпаки. Тільки й чуєш: лікаря звинувачують, прокуратура, кримінальна справа… Я не кажу, що лікар не повинен відповідати за помилку. Безумовно, повинен. Лікарські помилки трапляються в усьому світі. Але в усьому світі існують механізми захисту лікаря, зокрема страхування на випадок судових позовів.
За зарплату у 20 тис. грн, маючи безкінечну відповідальність за життя людей… Це несерйозно. Якщо суспільству медицина взагалі не потрібна – так і скажіть. Залишимося без медицини.
Я в медицині з 1982 року, почала працювати санітаркою. І весь цей час я пов’язана з невідкладними станами. Я досі не можу змиритися, коли людина помирає від стану, за якого її можна було б врятувати. Саме екстрені й невідкладні служби, на мою думку, внаслідок реформи постраждали катастрофічно.
Тобто справа не лише у заробітній платі?
Повага. Повага. Поверніть повагу.
Захистіть лікарів. Якщо ми постійно говоримо про Європу та європейські стандарти, то давайте впроваджувати й те, що захищає самого лікаря. Запровадьте нормальне страхування на випадок судових вимог. Дайте людині можливість працювати, а не весь час думати, що завтра вона залишиться сам на сам із прокуратурою чи судом.
Ольга Голубовська: «Виїхавши за кордон і зіткнувшись із тамтешньою охороною здоров’я, наші люди відчули колосальну різницю» фото з архіву Ольги Голубовської
«Цифровізація має полегшувати роботу лікаря, а не створювати йому додаткові труднощі»
Сімейний лікар мав стати ключовим партнером пацієнта. Чи виконує він сьогодні ту роль, яку йому відводили автори медичної реформи, чи все більше перетворюється на адміністратора електронних направлень?
Ту роль, яку йому відводили автори реформи, він виконує. Але на сімейних лікарів вже стільки всього покладено, що людина просто не може нормально працювати в таких умовах. І це стосується не лише сімейних лікарів.
Подивіться на лікарів у стаціонарах: скільки даних вони повинні безперервно кудись вводити. Системи зависають. А весь цей час забирається у пацієнта. Цифровізація ж має полегшувати роботу лікаря, а не створювати йому додаткові навантаження.
У багатьох країнах для цього є спеціальний працівник, який вносить інформацію в систему. Чому це повинен робити лікар? Надайте технічного спеціаліста, який буде цим займатися, а лікар нехай займається пацієнтом.
Основне завдання сімейного лікаря, на мою думку, – профілактика захворювань, виявлення супутньої патології та, коли це необхідно, своєчасне направлення людини до іншого фахівця. А на них покладають дедалі більше інших функцій. Навіть частину епідеміологічного розслідування. Я цього не схвалюю.
Епідрозслідуванням повинні займатися епідеміологи. Бо сімейний лікар бачить конкретного пацієнта і конкретну сім’ю, а епідеміологія – це вже ширша картина, питання біобезпеки. Цей ланцюг не можна розривати.
Водночас дуже багато залежить від самого сімейного лікаря. Ідеально, на мою думку, коли ним стає людина, яка вже має певний клінічний досвід, працювала у стаціонарі.
Бо сімейний лікар бачить початкову стадію хвороби, лікар стаціонару – вже наступний етап, реаніматолог – найтяжчий. Кожен бачить свою частину. А хороший лікар повинен розуміти, коли перед ним типовий стан, а коли за нібито простими симптомами може ховатися щось серйозне.
«Гепатит B ще дасть про себе знати»
Війна, масова міграція, зниження рівня вакцинації, перебої в роботі системи охорони здоров’я – усе це створює нові епідеміологічні ризики. Які інфекційні загрози сьогодні українське суспільство найбільше недооцінює?
Усі. Ми недооцінюємо всі загрози. Зараз увага більше зосереджена, наприклад, на реабілітації. А інфекційні процеси можуть тривалий час залишатися прихованими.
Перше – це вірусні гепатити, що передаються через кров. У нас величезна кількість поранених, переливань крові, різноманітних медичних втручань. Насамперед я говорю про гепатит B. Це ще довго нагадуватиме про себе. Ми вже спостерігаємо зростання кількості таких хворих у клініці.
Друге – туберкульоз. Я свого часу була категорично проти закриття протитуберкульозних диспансерів. Нам показували, в якому вони жахливому стані. Так, вони були застарілі, непривабливі. Але там хворому забезпечували харчування та контроль прийому препаратів.
Можна сказати: «Через 10 днів лікування людина вже не становить значної небезпеки для інших». Так, але за умови, що вона справді приймає медикаменти. А серед хворих на туберкульоз є соціально незахищені особи, є пацієнти у виснаженому стані. Якщо такого хворого не нагодувати і не забезпечити контрольоване лікування, що буде далі?
А зараз людині діагностували туберкульоз – вона може повернутися до свого села, користуватися громадським транспортом, шукати, де пройти лікування. Для епідеміолога це жахлива картина. І ми насправді не знаємо, скільки таких людей є сьогодні.
Тобто найбільша небезпека може полягати не в гучних спалахах, які ми одразу помітимо, а саме в прихованих процесах?
Так. Бо гострий спалах очевидний. А є процеси, які накопичуються роками.
Після війни до цього додасться ще одна проблема – зруйнована інфраструктура. І тоді ми можемо зіткнутися з локальними спалахами гострих інфекційних захворювань. Погляньте на спалах гепатиту А у Вінницькій області, коли захворіли сотні людей. Таких ситуацій може ставати дедалі більше.
Ми живемо в умовах постійного стресу, люди виснажені. Руйнується інфраструктура, виникають різноманітні техногенні ризики. Наближається сезон респіраторних інфекцій. І до всього цього система повинна готуватися зараз, а не тоді, коли вже розпочнеться спалах.
«Інститут головних фахівців медицини у нас знищено»
Війна тягне за собою також те, що лікарі називають «хворобами війни». Які наслідки для здоров’я українців, на вашу думку, стануть найважчим викликом після завершення бойових дій? До чого система охорони здоров’я виявиться найменш підготовленою?
Перш за все, я вважаю, психічні розлади. Це буде надзвичайно серйозна проблема.
Вони вже існують. Але те, що ми бачимо зараз, – це лише квіточки порівняно з тим, що буде, коли люди повернуться з фронту.
Через зруйновану інфраструктуру зростатиме ризик локальних спалахів гострих інфекційних хвороб.
Але щоб держава взагалі розуміла масштаб того, що на неї чекає, потрібна аналітика. Її повинні проводити відповідні фахівці. А інститут головних фахівців у нас знищено.
Тобто проблема полягає ще й у тому, хто сьогодні має ідентифікувати ці загрози на державному рівні та заявити: ось до цього треба готуватися?
Так. Хто зараз відповідає за конкретний напрям? Хто відповідає за неврологію, інфекційні хвороби? Є групи експертів. Але це, на мою думку, колективна безвідповідальність. Повинна бути людина, яка відповідає за свій напрям, знає все, що відбувається в її галузі, бачить проблеми та пропонує шляхи їх вирішення. Якщо такого інституту немає – яка може бути координація?
До чого держава повинна почати готуватися вже зараз?
В ідеалі медицина повинна мати профілактичну спрямованість: своєчасно виявляти супутню патологію, формувати культуру здорового способу життя та, найголовніше, створювати для цього відповідні умови. Це має забезпечувати держава. Ми розуміємо, що зараз це звучить дещо відірвано від реальності.
Але є речі, які не можуть чекати завершення війни. Я ще раз повторю: найбільше, на мою думку, постраждали екстрені й невідкладні служби. Бо планове лікування можна в деяких випадках відкласти. А коли трапляється ДТП, інфаркт, інсульт чи інший невідкладний стан, рахунок іде на хвилини.
Українці звикли до зовсім іншої доступності медицини
Чому ж, якщо все йде не так, багато українців, які подорожували світом, все ж прагнуть приїхати і лікуватися в Україні?
Насправді, виїхавши за кордон і зіткнувшись із тамтешньою системою охорони здоров’я, наші громадяни відчули колосальну різницю. Західна медицина чудово адаптована для невідкладних станів та реального порятунку життя – коли людина перебуває на межі смерті, її справді врятують, залучивши найкраще обладнання, стандартизовані протоколи та високий рівень сервісу. Там усе виглядає елегантно, ввічливо та комфортно. Але коли йдеться про планове лікування, хронічні захворювання чи звичайну потребу потрапити до вузького спеціаліста, людина одразу стикається з глухою стіною бюрократії та місяцями очікування.
Українці звикли до зовсім іншої доступності: у нас можна отримати консультацію фахівця, зробити МРТ чи здати аналізи тут і зараз, запланувати операцію максимум через тиждень, а не півтора року. У Європі діє жорстка система прописаних інструкцій, де первинна ланка фактично виконує функцію фільтра, аби не пропустити пацієнта далі без екстрених показань. Західний лікар суворо захищений протоколом – він діє за алгоритмом і рідко відступає від нього. Натомість наша медична школа завжди виховувала в лікарях клінічне мислення, здатність бачити не просто симптоми згідно з інструкцією, а конкретного пацієнта з його індивідуальною патологією.
Ну і вартість, звісно, незрівнянна. За кордоном без астрономічних сум або спеціальної страховки ви взагалі нічого не отримаєте, а в нас за абсолютно помірні кошти або навіть безкоштовно людина негайно потрапляє до кваліфікованого лікаря, отримуючи реальну допомогу.
«Довіру до вакцинації було підірвано під час пандемії»
Ольга Голубовська: «З часом багато підходів, які ми відстоювали під час пандемії, були визнані» фото з архіву Ольги Голубовської
Минуло вже кілька років після пандемії Covid-19. Ви тоді публічно висловлювали розбіжності щодо підходів до лікування. Озираючись назад, що ви вважаєте головною помилкою того періоду?
Я висловлю свою особисту точку зору. Ми всі пережили цю пандемію, але ви не уявляєте, що пережили лікарі. Одна з моїх головних претензій – ставлення до раннього противірусного лікування. Нам казали: немає доказів. Згодом докази з’явилися. А для інфекціоніста принцип раннього лікування гострої інфекційної патології є надзвичайно важливим.
Ми багато працювали над українським протоколом. Я читала величезну кількість лекцій, ми аналізували досвід Китаю, Італії – країн, які першими зіткнулися з цією проблемою. Ми не вигадували лікування самостійно. І з часом багато підходів, які ми відстоювали, були визнані.
Застосування яких саме препаратів ви маєте на увазі під «раннім противірусним лікуванням»; коли вони з’явилися в українському протоколі та рекомендаціях ВООЗ? Які саме положення українського протоколу, які ви відстоювали на початку пандемії, через 2–2,5 роки були підтверджені міжнародними рекомендаціями?
Коли я говорю про раннє противірусне лікування, йдеться про медикаменти, які безпосередньо впливають на вірус і запобігають його розмноженню в перші дні захворювання – це той же ремдесивір чи пізніше паксловід (Paxlovid). Ми в Україні включили ці принципи до нашого офіційного протоколу ще на початку квітня 2020 року. Тоді як ВООЗ та американські інституції довго чекали «ідеальних доказів», і рекомендували лише збивати температуру та чекати. Лише наприкінці 2021 – на початку 2022 року західний світ нарешті отримав необхідні докази, але, на жаль, вже було втрачено значну кількість людських життів.
Як показали дослідження застосування противірусних препаратів у перші п’ять днів від початку захворювання, це запобігає ризикам розвитку дихальної недостатності майже на 90%. Тобто, те, про що наполягала наша інфекційна школа з першого дня, отримало визнання через 2 роки після початку пандемії.
І це стосується не лише противірусних препаратів, а й інших медикаментів, які спочатку не визнавали, а потім визнали. Наприклад, тоцилізумаб, який зупиняв агресивну реакцію, коли виснажений імунітет починав буквально руйнувати легені пацієнта. Антикоагулянти тощо.
І звичайні гормональні препарати, глюкокортикостероїди. На початку пандемії ВООЗ не рекомендувала їх. Зараз – це золотий стандарт лікування імунопатологічної фази захворювання, найтяжчої фази; вони з’явилися в протоколах ВООЗ наприкінці січня 2021 року. Хоча в клінічній практиці ми бачили, що люди буквально оживали, коли ми їх призначали. Тобто клініка завжди реагує значно швидше, ніж ми отримуємо результати будь-яких досліджень. Тому що процедура проведення досліджень є дуже тривалою.
Поставимо пряме запитання: чи потрібно було вакцинуватися проти Covid тоді? Бо навіть зараз можна почути різні думки.
Вакцинуватися було доцільно, перш за все, для груп ризику. Але, на мою думку, не раніше ніж через пів року після перенесеного захворювання і бажано вакцинами традиційного типу, які містять інактивований вірус або його компоненти. Наприклад, CoronaVac.
Я не проти нових технологій. мРНК – це дуже цікава, перспективна технологія, сьогодні на її основі розробляють, зокрема, протипухлинні препарати. Питання в іншому: будь-яке імунобіологічне втручання повинно бути науково обґрунтованим, особливо коли йдеться про нові технології. І завжди слід керуватися принципом «не нашкодь».
Ви говорите і про побічні наслідки вакцинації. Що сьогодні вже можна вважати доведеним, а що ще потребує вивчення?
Віддалені наслідки ми ще будемо вивчати. Я – клініцист і безпосередньо спілкуюся з пацієнтами. Ми зараз в анамнезі обов’язково з’ясовуємо, чим людина вакцинувалася, за якою технологією.
Є, наприклад, офіційні зміни в класифікації аутоімунних уражень печінки, де описується аутоімуноподібний гепатит, пов’язаний саме з вакцинацією проти SARS-CoV-2. Я говорю про це не для того, щоб людей налякати. Навпаки: якщо ми хочемо зберегти довіру до вакцинації, ми повинні чесно говорити як про переваги, так і про ризики.
Чому ж після Covid так багато людей почали боятися будь-яких щеплень?
Тому що довіра до вакцинації була катастрофічно підірвана в період Covid-19. І не лише в Україні, а й у світі.
Людям спочатку говорили одне, потім рекомендації змінювалися. Це дуже небезпечно для всієї системи імунопрофілактики. Бо коли людина втрачає довіру до системи, вона може відмовитися вже від тих щеплень, ефективність і необхідність яких давно доведені.
Тому єдиний шлях повернути довіру – повернутися до науково обґрунтованих підходів до вакцинації. Людині потрібно чесно пояснювати, навіщо їй вакцина, які є переваги, які ризики, коли її робити, а коли слід зачекати.
«Медицина повинна мати людське обличчя»
Ольга Голубовська: «Лікар і пацієнт не повинні бути по різні боки барикад» фото з архіву Ольги Голубовської
Якщо зазирнути трохи вперед, якою ви бачите українську медицину після завершення війни? Які зміни є принциповими, щоб система справді працювала для пацієнта і водночас не втрачала своїх лікарів?
Я б стратегічно сказала так: найголовніше – медицина повинна мати людське обличчя. Треба повернутися обличчям до людей.
Доступ до медичної допомоги має бути раціональним. Ми повинні виходити з реалій: в якій країні живемо, яка у нас середня тривалість життя, який стан здоров’я населення. Не можна просто брати якусь модель і переносити її сюди, ігноруючи наші умови. Ми зараз живемо в екстремальних обставинах.
Наступне – профілактична спрямованість медицини. І профілактика – це не лише вакцинація, хоча імунопрофілактика надзвичайно важлива. Це профілактика хронічних захворювань, формування здорового способу життя та створення державою умов для нього.
Дуже важливим є раннє виявлення хвороб. Під час Covid ми вперше виявляли в реанімаціях у людей цукровий діабет, гіпертонічну хворобу, іншу патологію. Людина ходила, нічого начебто не боліло, вона вважала себе здоровою. А коли захворіла на гостру інфекцію – настала декомпенсація.
Тому завдання системи – виявляти такі стани раніше, а не тоді, коли людина вже опинилася в реанімації. Для цього потрібно готувати і лікарів, і населення. Це велика системна робота.
Поки не буде реальної політичної волі та розвороту стратегії розвитку медичної галузі обличчям до людей, прізвище міністра не матиме жодного значення
Тобто профілактична медицина – це не просто заклик до людини: «слідкуйте за своїм здоров’ям»?
Звичайно. Це має бути система та наступність. Розроблені підходи до виявлення та профілактики певних груп ризику. І не лише клінічних, як-от артеріальна гіпертензія, цукровий діабет, а й груп епідеміологічного ризику інфікування різними хворобами, тими ж гемоконтактними інфекціями. Їх слід активніше тестувати, ніж загальну популяцію здорових. Не повинно бути так, що на якомусь етапі людина просто випадає з поля зору медицини.
І лікарі повинні чути пацієнтів. Треба разом вирішувати проблеми, а не постійно шукати винного: помер пацієнт – винен лікар. Лікар і пацієнт не повинні бути по різні боки барикад.
Медицина повинна повернутися обличчям до людей.
Під час підготовки цього інтерв’ю «Главкомом» з’явилася петиція з пропозицією висунути вашу кандидатуру на посаду міністра охорони здоров’я. Чи відомо вам про таку ініціативу і як ви до неї ставитеся? І якщо уявити, що вам справді запропонують очолити МОЗ, чи погодилися б? Що б ви зробили в першу чергу?
Це вже не перша подібна петиція, тому я сприймаю це насамперед як високу оцінку своєї роботи і щиро вдячна за таку надзвичайну довіру. Але давайте дивитися на речі тверезо: поки не буде реальної політичної волі та розвороту всієї стратегії розвитку медичної галузі обличчям до людей, прізвище міністра не матиме жодного значення. Поки не з’явиться команда, сформована з фахівців, для яких найвищою цінністю буде саме життя українців, а не гроші, освоєння бюджетів чи чиновницькі рейтинги, жодна людина на цій посаді нічого не змінить. Сьогодні ми всі фактично виживаємо — кожен як може і де може. Тому я залишаюся на своєму місці, продовжую лікувати хворих, навчати молодих лікарів і робити свою справу.
«Тварини роблять людей добрішими»
На завершення хочеться запитати про те, що залишається за кадром вашого професійного життя. Ми знаємо, що особливе місце в ньому займає ваш кіт. Він допомагає вам відновлюватися після всього, з чим доводиться стикатися?
Безумовно. Це джерело радості. Це не просто кіт – це член сім’ї.
Кіт Гарік любить Ольгу Голубовську. Вона відповідає взаємністю фото з архіву Ольги Голубовської
Він вас лікує?
Буває. Я його абсолютно випадково побачила у Facebook. Як побачила – одразу почала шукати телефон і придбала Гаріка.
Він дуже орієнтований на людей. Торкається мене, притуляється. Коли бачить, що зі мною щось не так, піднімає голову і уважно дивиться.
Я взагалі вважаю, що домашніх тварин потрібно мати, звичайно, якщо дозволяє здоров’я, якщо немає алергії. Особливо зараз, коли в суспільстві так багато негативу. Мені здається, тварини роблять людей добрішими.
Наталка Прудка, «Главком»