«Арсенал» Довженка в Берліні: Історія, яка резонує і через століття 14.09.2024 16:50 Укрінформ Що пов’язує видатного українського режисера з Німеччиною, назву берлінського кінотеатру з його фільмом, та хто написав нову музику до «Арсеналу»
Спеціальний показ стрічки «Арсенал» до 130-річчя з дня народження Олександра Довженка, проходив у переповненій залі, потрапити до якої змогли далеко не всі бажаючі. Організував захід Український інститут у Німеччині в співпраці з Центром Довженка та Інститутом кіно і відеомистецтва Arsenal e.V.
Серед глядачів приблизно порівну українців і німців. Після перегляду відбувається жвава дискусія на двох мовах. Сама стрічка, окрім оригінальних титрів, має, зрозуміло, й німецькі. Але німе кіно вперше «заговорило» по-іншому через музичний супровід: за пультом поруч зі сценою сидів відомий британський мультиінструменталіст і композитор Гай Бартелл. Його неймовірна музика, написана спеціально для «Арсеналу», ще більше загострює трагедію, яка розгортається на велетенському екрані. Всі заворожені, навіть ті, хто дивиться цю історію не вперше.
ДОВЖЕНКО І БЕРЛІН
Олександр Довженко мав особливий зв’язок з Німеччиною, з Берліном, де прожив півтори року в 1922-23 роках.
Перші кілька місяців, коли УРСР мала власне дипломатичне представництво, служив секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР у Німеччині. Дипломатична робота його відверто нудила, тож 27-річний молодий чоловік, усвідомлюючи, що поєднувати службові обов'язки і творчість важко, звернувся до ЦК КП(б)У з проханням надати йому можливість зайнятися в Німеччині вивченням графіки та отримав не лише дозвіл, а й навіть стипендію від Наркомпросу УРСР. Близько року він навчається в приватній мистецькій школі професора-експресіоніста Віллі Геккеля, саме в цей час з’являються перші ілюстрації та карикатури Довженка-художника.
Довженко товаришує з багатьма берлінськими художниками, місцевою богемою, долучається до культурного життя, яке вирувало в німецькій столиці в «золоті» 1920-ті, що стали «епохою експресіонізму», насамперед у візуальних мистецтвах, а також у театрі і кіно.
Влітку 1923 року Довженка відкликають в Україну, проте німецький період життя наклав відбиток на всю творчість режисера. Він став одним з небагатьох радянських митців, які мали можливість повчитися закордоном.
Берлін пам’ятає українського генія кінематографу не лише демонстраціями його картин (тут неодноразово відбувалися покази усієї канонічної «української трилогії» – «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі»). На будинку за адресою Бісмаркштрасе 69, де він проживав, у 2009 році була відкрита його меморіальна дошка.
БЕРЛІНСЬКИЙ «АРСЕНАЛ»
Були в залі й ті, хто сам навряд чи навіть можуть порахувати, скільки разів дивилися це кіно. Це подружжя Ґрегор – Ульріх і Еріка.
Наприкінці 1960-х молоді люди із Західного Берліна, які жили за девізом «Життя без кіно можливе, хоч і безглузде», вирішили відкрити власний кінозал і почали шукати для нього влучну назву.
«Перед нами стояло питання, як назвати кінотеатр. Тоді все радянське кіно було нам близько, зокрема, як фіксація картин революції. Але цей фільм нам сподобався найбільше своєю незвичайністю, а також тим, що його назва – «Арсенал» – добре підходила для назви кінотеатру й і вона має різні значення», – розповідає автору Ульріх.
Обоє зазначають, що не дивилися на перші радянські фільми 1920-х років як на пропагандистські, які несуть загрозливий наратив. Вони сприймали їх за новаторський, якісний, потужний за впливом кінематограф, який апелює до емоцій. Але водночас визнають, що вже тоді почали розуміти, що кіно також є зброєю.
«Західний Берлін, який жив в оточенні НДР, маленькою «народною диктатурою», мав усі можливі свободи. Такий собі острів. У Західному Берліні взагалі жахи нещодавньої війни, жахи нацизму, мали вплив довше, ніж у ФРН… Тривала війна у В’єтнамі, і студенти – ми також тоді молоді – були проти тої війни. Ми були за соціалізм, але такий, яким ми собі його уявляли, з людським обличчям. Тож ми цікавилися радянськими фільмами, зокрема, через супротив політиці нашого уряду. Це ж ознака демократії, коли ти можеш робити те, що ти хочеш. Коли є відкритість, свобода думок», – пояснює Еріка.
І 3 січня 1970 року кінозал «Арсенал» було відкрито. Подружжя Ґрегор продовжувало шукати кращі фільми по всьому світу. Вони змогли відновити та суттєво збагатити кінодискурс у післявоєнній Німеччині. А у 1972 році вони розширили кінофестиваль Berlinale, додавши до нього розділ Forum, що значною мірою визначило профіль фестивалю.
Згодом Ґрегори придбали власну копію «Арсеналу» Довженка і щороку 3 січня демонструють його, на день народження кінотеатру. Але відбуваються також ретроспективні покази і просто регулярні. (До речі, першою назвою фільму було «Січневе повстання в Києві в 1918 році»).
Сам кінотеатр кілька разів міняв свою адресу (та й країна за цей час змінилась). З 2000 року він розташований у Sony Centre, напроти Алеї зірок, де щороку проходять події Berlinale. В «Арсеналі» зараз, як раніше, демонструють експериментальний відеоарт, старі фільми та фільми з усіх куточків світу, зазвичай в оригінальній недубльованій версії.
З початку наступного року кінотеатр переїде в інший район столиці. Але назва та традиції, як от показувати фільм «Арсенал» 3 січня, збережуться.
«У нас завжди було багато публіки, переважно молодої. Як говорив нам один знайомий з Москви, в нас у залі відчувалась «революційна атмосфера», тоді як у московських кінотеатрах люди в майже пустих залах на таких фільмах страшенно нудилися. Зараз у кіно загалом ходять уже не так багато людей. Це інша публіка, інші часи…», – сумує Еріка.
Сьогодні вона подекуди зустрічає людей, які кажуть їй: «Ах, фрау Ґрегор, 60 років тому ви визначили мій життєвий шлях.
«І тоді я розумію, наскільки я стара», – ностальгічно посміхається моя співбесідниця.
НОВИЙ ПОГЛЯД НА СТАРИЙ ФІЛЬМ
Ґрегори визнають, що за останні роки шедевр Довженко «набув додаткової актуальності через сучасні події у світі та в Україні».
«Я не українка, але я слідкую за цією війною, і я знаю, що дуже багато українців, у тому числі серед публіки тут, переживають те, що показано в цьому фільмі», – каже кураторка кінофестивалів і дослідниця радянського культурного кіно 1920-х років Барбара Вурм. Вона разом з кінознавецею Національного центру Олександра Довженка Анною Онуфрієнко взяла участь в обговоренні після показу.
Онуфрієнко намагається сама та закликає глядачів шукати в «Арсеналі», що став фактично поступкою перед владою (принаймні так вважає більшість кінознавців), антирадянські символи, які режисеру вдалося «протягнути» в стрічку попри цензуру. Їй боляче дивитися, як режисер подає ідею УНР, принизливо та із засудженням визвольних змагань українського народу після розпаду царської імперії. Тим паче, що сам автор воював у лавах армії УНР під жовто-блакитним прапором, але після комуністичного концтабору в 1918-19 роках змушений був встати на бік більшовиків.
Критики до сьогодні сперечаються, чи прихований у фільмі докір націоналістам за те, що вони втратили незалежну Україну. Онуфрієнко ж впевнена, що все ж Довженку вдалося «протягнути» у пропагандистський фільм важливі антирадянські моменти.
«Фільм «Арсенал» є таким же складним і неоднозначним, як і життя самого Довженка, яке само по собі могло би стати сюжетом для «трілеру» або фільму жахів», – зазначила кінознавиця.
Слід зауважити, що й знято фільм було не зовсім за тим сценарієм, який режисер представив владі на затвердження. І ми замість сцен більшовицьких перемог бачимо на початку біль і страждання простих українців.
«Довженко від самого початку звернувся до своєї української ідентичності й інтегрував її у свою творчість», – додає Барбара Вурм.
З чим погоджуються усі, так це з тим, що «Арсенал» є найскладнішим серед усіх авангардистських творів того часу. У ньому Довженко зібрав усе найавангардніше, що міг знайти, розповіла Онуфрієнко. Зокрема, в фільмі дуже специфічна манера акторської гри – вплив німецького авангардного театру.
«Арсенал» було включено до списку найкращих робіт 1929 року Національною рецензійною радою США (в американських журналах друкувалися, до речі, й карикатури Довженка).
«Ця стрічка лежить в основі всієї візуальної мови всього наступного українського й не тільки українського кіно реалізму», – констатує Онуфрієнко.
Ольга Танасічук, Берлін
Фото автора
Источник: www.ukrinform.ua
