Кераміка завжди була народним мистецтвом, а барська кераміка має ще й королівське коріння. І якщо в інших регіонах України це ремесло пережило війни та політичні зміни, то в Барі через репресії воно не просто занепало, а зникло. Лише через сім десятиліть традицію виготовлення поливаної кераміки з білим тлом і автентичним птахом на яблуневій гілці вдалося відродити науковцям та ентузіастам.
Більше того, під час повномасштабного російського вторгнення вони навіть створили «парадоксальний» музей барської кераміки та домоглися внесення традиції її орнаментального розпису до обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини.
Про непросту історію та сьогодення барської кераміки представники команди Народного музею барської кераміки розповіли Укрінформу.
МАЙЖЕ 400 РОКІВ ПРОЦВІТАННЯ
«Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття Бар був одним із найпотужніших гончарних осередків Поділля та України загалом. А взагалі барська кераміка бере свій початок ще у XVI столітті. Вона пов’язана із засновницею нашого міста, польською королевою Боною Сфорцою, яка привезла з рідної Італії майоліку. І, за прикладом італійської, наша кераміка має біле тло з кольоровим розписом», – каже директор музею Роман Григор’єв.
За його словами, місцеві почали робити художню кераміку з глини, якої було багато навколо Бару. Причому їхні вироби – білофонні, як стилізація під порцеляну. Саме біле тло та каліграфічний розпис із жовтим, зеленим, вохристим і рожево-вохристим, брунатним кольорами та вишукана плинність лінії вирізняли барську кераміку з-поміж інших.
Упізнавали її за характерним малюнком – птахом на яблуневій гілці. Орнаментальні композиції розміщували у центрі виробу, залишаючи багато вільного тла.
«Крім того, це був єдиний міський гончарний осередок із понад 140 переважно сільських, які діяли на Поділлі на початку ХХ століття, де побутував сюжетний розпис виробів. Барські мискарі відображали тогочасний міщанський побут. Наприклад, як у шинку відпочивають музиканти, або як панянки прогулюються з парасолькою чи танцюють молодята. Могли зображати вершника із шаблею, або жандармів, що арештовують шинкаря. Тобто барська кераміка має низку особливостей», – каже Григор’єв.
Він розповідає, що місцеві майстри створювали здебільшого столові та декоративні вироби. Це були миски і полумиски, тарілки і баньки, а також глечики, свічники, вази та підвазонники. Миски барських гончарів мали чітку конічну форму і специфічне вінце.
А ще тут ліпили керамічні іграшки. Власне, Бар був одним із небагатьох центрів створення цих виробів, і не тільки для власних потреб, а й на продаж. Найчастіше це були фігурки жінок, птахів і тварин, а також «базарове» – мініатюрні копії посуду, якими гончарі колись давали покупцям решту за куплений товар.
Словом, майже 400 років барська кераміка розвивалася і процвітала. Якщо спочатку в місті налічувалося троє майстрів, то через сто років – уже 15 дворів, у яких займалися гончарством. А на початку ХХ століття, за свідченнями тогочасного етнографа Юхима Сіцінського, у Барі, де мешкало понад 22 тис. людей, цим промислом займалася третина населення. Причому виготовляли кераміку здебільшого чоловіки, а жінки її розписували. Щоб розуміти масштаби виробництва: 1907 року скупники вивезли з Бару залізницею до Бессарабії шість тисяч пудів (96 тонн) мальованих мисок!
БАР НА СІМ ДЕСЯТИЛІТЬ ЗАБУВ ПРО СВОЮ ЧОТИРЬОХСОТЛІТНЮ КЕРАМІЧНУ ІСТОРІЮ
Директор музею каже, що, починаючи з 1920-х років, барські майстри перестали декорувати вироби за звичною традицією. У цей час розпочався так званий пізній період барської кераміки. Тоді майже зникає її характерне біле тло з каліграфічними малюнками, поступаючись різким геометричним орнаментам на червоному, брунатному та навіть чорному.
Найімовірніше, це був відбиток епохи і, можливо, неусвідомлене мистецьке пророцтво темних часів. Бо з приходом радянської влади ситуація з гончарством у Барі змінилася, а в 1930-х роках кустарне ремесло в місті почало занепадати. З одного боку – через розвиток і утвердження промисловості, а з іншого – через політичні катаклізми, війни, Голодомор і примусову колективізацію, а потім і сталінські репресії.
Власне, гончарів-одноосібників почали винищувати як клас. У більшості гончарних осередків кількість майстрів тоді скоротилася у багато разів, а в деяких залишилося один-два. Тільки ті, які працювали в колгоспних майстернях чи артілях, мали змогу у вільний час займатися гончарством ще й удома. На них були накладені великі податки, а за порушення закону руйнували горни і гончарні круги.
А вже у 50–60-х роках ХХ ст. померли останні барські цехові майстри. Відтоді традиція гончарства в Барі переривається.
«Як бачимо, прийшла радянська влада – і фактично усе це стерла. Бар на сім десятиліть забув про свою чотирьохсотлітню керамічну історію. Але ж 70 років – це, по суті, живі покоління, це люди, які її ще застали! Це показник і доказ того, що буває з народною пам’яттю, з культурою, коли приходить окупація, зокрема російська. І, власне, тому цього не можна допустити тепер, у ХХІ столітті», – упевнена заступниця директора Народного музею барської кераміки Ірина Дєдова.
ПОВЕРНЕННЯ ІЗ ЗАБУТТЯ
Вона розповідає, що перші кроки до відродження барської кераміки українські науковці почали робити аж на межі 1980-х років. Але тоді ані місцеві жителі, ані влада зовсім не цікавилися цією культурною спадщиною. У районному музеї в той час була одна-єдина керамічна банька, яку виготовили барські майстри. Як не прикро, але зразки кераміки можна було знайти скоріше за межами області, аніж на території її побутування.
З 2017 року кераміку почали відтворювати відомі гончарі з Вінниччини. А з 2018 року за її повернення із забуття взялися й самі барчани, реалізуючи за підтримки Українського культурного фонду проєкт «Відродження традицій барської кераміки».
«Команда нашого проєкту об’єднує представників різних організацій. Вісім років тому, коли стартували перші дослідження та експедиції, ми починали як представники Барської міської ради. Із 2021-го ця ініціатива продовжилася на базі нашої громадської організації «Барський міський художній аматорський театр», «дочірньою організацією» якого й став народний музей. Поступово все дійшло до того, що барську кераміку роблять найкращі майстри регіону. Зокрема, у Барі – подружжя Біньковських, крім них, у різних куточках Вінниччини – Вікторія Ніколаєва, Михайло Діденко, Людмила Філінська, Володимир Слубський, Ольга Цибуля, Устина Пужак, Сергій та Світлана Погонці», – ділиться Дєдова.
«ПАРАДОКСАЛЬНИЙ» МУЗЕЙ БАРСЬКОЇ КЕРАМІКИ
Як зазначає Роман Григор’єв, після відвідин українських музеїв і приватних колекціонерів, які зберігали зразки барської кераміки, з’явилася ідея присвятити їй віртуальний музей.
«За вісім років ми об’їздили десять регіонів України, де зафіксували понад пів тисячі унікальних зразків барської кераміки – автентичної, з різних місць збереження. Це і національні музеї Києва, Полтавщини, Львівщини, Харківщини, інших регіонів. Також регіональні й маленькі місцеві музеї, і приватні колекції. Або й просто сільські садиби Вінниччини, Хмельниччини, у яких ми знаходили в людей барську кераміку. Ми накопичували цю базу і зрозуміли, що її треба якось представити суспільству», – ділиться директор.
Він зауважує, їхній музей – не перший віртуальний музей, але такі здебільшого є онлайн-версіями того, що реально існує.
Григор’єв розповідає, що в їхньому віртуальному сховищі представлені фонди більш як 20 музеїв, а також приватні колекції.
«Наш, так би мовити, девіз: де б не була барська кераміка, у чиїх фондах фізично б не зберігалася, – вона наша. Насамперед – ментально. Це наша спадщина. У музеї – і старовинні речі (тобто рання і пізня барська кераміка), і вже сучасні. Власне, це був перший в Україні віртуальний музей такого типу. Ми у ньому представили 82 найкращих зразки барської кераміки у 3D-моделях. І це наразі найбільша колекція 3D-моделей зразків одного гончарного осередку. Музей тримовний: крім української, є англійська і польська версії», – розповідає Григор’єв.
Зазначає, що на цьому команда не зупинилася й цьогоріч у липні в Барі вдалося відкрити Народний музей барської кераміки вже «у реалі».
«Створення Народного музею барської кераміки започаткували в 2021-му. За три роки до того ми почали збирати і колекціонувати автентичні зразки. І вирішили з такої маленької приватної колекції рухатися в напрямі музею. Він народний не за званням, не за формою, а за суттю, тому що твориться, так би мовити, «всім миром». Будь-хто може до нього долучитися і подарувати щось з експонатів», – пояснює Григор’єв.
Виставкова зала музею відкрилася 23 липня, за грантові кошти для неї придбали меблі та обладнання. Одна з громадських організацій орендує для нього приміщення.
«Ми йшли до цього п’ять років! Тут представлена барська кераміка в усій своїй повноті – як старовинна, так і сучасна. Тому що ми її не розділяємо, не сприймаємо сучасну як копії з автентики. Для нас це природний розвиток мистецтва цього гончарного осередку.
Загалом у нашому музеї – понад тисячу одиниць збереження. Серед них – археологічні знахідки, картини, книги та інші предмети. Частину речей нам передали люди під час експедицій, є меценати, які постійно нам щось дарують», – розповідає Григор’єв.
Важливу частину колекції становить археологічна кераміка, тобто викопні знахідки.
«Зокрема, багато нам передав «патріарх керамології Вінниччини», заслужений діяч мистецтв України Володимир Титаренко. Це взагалі унікальна колекція знахідок з гончарного горна. У 1980-х роках він отримав інформацію, що наше водоканал проводив комунікації на нинішній вул. Гончарній. Там колись проживали гончарі, були цехи. І там знайшли гончарне горно, – піч, у якій було дуже багато фрагментів барської кераміки. Як ранньої, білофонної, так і пізньої, із червоним тлом, чорним чи темно-коричневим», – каже директор музею.
Він додає, що у них також є зразки інших гончарних осередків.
«Це важливо, тому що ми маємо можливість показати, чим барська кераміка відрізняється від шаргородської, смотрицької або косівської, з якими її іноді плутають, і продемонструвати різноманіття керамік України», – пояснює співрозмовник.
Григор’єв акцентує, що значна частина сучасної барської кераміки створена під час проєктів за підтримки Українського культурного фонду. Зокрема, у рамках всеукраїнської артрезиденції «Три площини барської кераміки», яка відбулася у 2024 році. Тоді 55 найкращих гончарів, художників і фотографів із різних куточків країни представляли барську кераміку в трьох площинах – у глині, полотнах і на світлинах.
Тепер реалізується ще один проєкт – «Відродження традицій барської кераміки v.4.0», що спрямований не лише на продовження експедицій та досліджень кераміки, а й на створення інклюзивного аудіогіда Барською громадою.
«Ми за підтримки УКФ створюємо мультимедійний інклюзивний аудіогід на основі GPS, який буде дуже зручним для всіх користувачів, зокрема для людей з порушенням зору. Тобто це застосунок, який ти скачуєш, вибираєш громаду, по GPS знаходиш точку, біля якої перебуваєш, – і програма автоматично вмикає трек з інформацією про цей об’єкт культурної спадщини.
Відбувається це все на базі застосунку «UGuider», який створила команда розробників із Полтавщини. І наш Бар є першою громадою не лише Вінниччини, а загалом Правобережної України, яка приєднується до цього мультимедійного додатка. Для нього в нас уже є дві тестові локації, пов’язані з гончарством, – це вулиця Гончарна і Народний музей барської кераміки. Записують історії для аудіогіда актори нашого театру, серед яких ветерани і члени їхніх родин, а також люди з інвалідністю», – коментує звукорежисер Барського МХАТу і член команди Народного музею барської кераміки, ветеран Олександр Дєдов, який і займається студійним записом історій аудіогіда.
За словами директора, 2023 року традицію орнаментального розпису Барської кераміки за поданням громадської організації «Народний музей барської кераміки» внесли до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Вінниччини. Тепер вона знову жива, побутує у своєму історичному ареалі і стає одним із туристичних магнітів Бару і Вінниччини загалом.
«Наш музей також приєднався до проєкту «Шлях Подільської кераміки», який координує департамент маркетингу міста та туризму Вінницької міської ради. Ця ініціатива схожа до моделі «Шляху Святого Якова» («Каміно Подоліко» – на Вінниччині), який проходить через Бар. Це також сертифікований маршрут Ради Європи. Але якщо шлях Святого Якова передбачає, що пілігримам обов’язково треба пройтися конкретним маршрутом від пункту «А» до пункту «В», то шлях кераміки – це, більшою мірою, об’єднання локацій та майстрів. І це відкрита пропозиція для туриста чи людини, яка цікавиться керамікою, досліджує її. Або навіть для майстрів, які хочуть поспілкуватися зі своїми колегами. Вони бачать цей маршрут, приєднані до нього локації та можуть на свій розсуд приїхати у будь-яку з них і скористатися тим переліком послуг, яку вона надає», – пояснює Роман Григор’єв.
Бар, представлений у цьому проєкті, пропонує його учасникам відвідати Народний музей барської кераміки, а також театралізовану екскурсію містом від Володимира Шпаковича, Барського міського голови початку ХХ століття.
Світлини: Народний музей барської кераміки
Джерело: www.ukrinform.ua