Втрачена та знайдена оселя: «Лем жаль ми тя, моя хижо…»
Співачка, лемкиня Ірина Янцо відшукала дідів дім у Польщі та відродила родинну пам’ять у музиці.
Травма примусового виселення й позбавлення дому живе в поколіннях лемків десятиліттями. Для співачки та лідерки гурту «Анця» дослідження власного лемківського коріння розпочалося зі звичайного дитячого запитання про бабусю. Далі були спроби розговорити рідних, пошуки в архівах, далека мандрівка крізь хащі до напівзруйнованої хати предків у польському селі та усвідомлення власної ідентичності.
Цю травму кожне з поколінь її родини проживало по-своєму: дідусь-лемко часто з болем згадував, бабуся воліла про пережите не говорити, батьки все життя дбають про добробут родини, щоб ніхто не знав бідності. Ірина трансформує свій лемківський біль у пісню. У щирій розмові з власною кореспонденткою Укрінформу вона розповіла, чому саме пісня стала для неї способом розмовляти з пращурами, як лемківські співанки допомагають проживати родинну травму, і чому саме в них вона нарешті знайшла відповідь на питання: «Хто ти?».
«МАМО, А ДЕ НАРОДИЛАСЯ БАБУСЯ?»
Уперше про лемківське коріння родини Ірина Янцо дізналася в підлітковому віці.
– Я народилася в Хусті, звідки моя мама, батько – з Ізи (того самого села з-під Хуста, що є столицею лозоплетіння), ми були близькі з моїми бабусями, у вихідні їздили до них, багато спілкувалися. Якось ми приїхали звідти і я почала розпитувати батьків про бабусь. Знала, що одна з них народилася у Дзвінковому, а друга, Ганна Гринда, яка жила також у Хусті, – у Збаражі. Адже там проживають її сестра і брат… Із цього питання почалася моя цікавість до мого лемківського коріння, – згадує Ірина.
Батьки розповіли, що бабуся народилася на території Польщі, а до Збаража була переселена разом з родиною під час примусового виселення лемків.
Ірина Янцо каже, що тоді це сприйнялося як шок: як це, бабуся, що все життя жила в Хусті, народилася в Польщі, і її родину виселили звідти примусово?!
– Це були 1990-ті роки, тоді ще особливо не говорили про лемків та депортацію, було якось не на часі. Утім, я таки знайшла людину в родині, хто зміг мені більше про це розказати. Це був мій дідусь, Михайло Лапичак, який помер у 2016 році. Він також був лемком, але його родину виселили не на Тернопільщину, а на Дніпропетровщину. То його особистий біль, який сформував характер: дідусь був досить затятим, наголошував на своїй ідентичності й мені казав завжди: пам’ятай, що ти українка. Можливо, багато в чому передав цей біль і мені.
Дідусь був директором кінопрокату: навчався в технікумі й за направленням потрапив на роботу в Хуст. А бабуся працювала бухгалтеркою в селі Ізі, куди згодом привела на роботу мою маму, – там мої батьки й познайомилися. Бабуся все життя пропрацювала бухгалтеркою в колгоспі, мала єдиний запис у трудовій книжці, – розповідає Ірина сімейну історію.
Я ТОБІ ДАМ ПСА, А ТИ МЕНІ – ХЛІБА
Іриних рідних із Польщі переселили в 1947 році. Загалом, за міждержавними домовленостями Польщі та СРСР, лемків виселяли трьома хвилями: у 1944-му, 1947-му та 1951-му; номінально переселення було «добровільним», проте насправді людей позбавляли власних домівок та добробуту, перевозили в товарняках і прирікали на жебрацьке існування на новому місці.
– Бабуся з дідусем народилися в сусідніх селах на Лемківщині – у Вислоку Великому та в Мощанці Саноцького повіту, на території сучасного Підкарпатського воєводства Польщі. Коли їхні родини виселяли, вони потрапили в різні куточки України. Родину бабусі переселили в Тернопільську область, а родину дідуся – у Дніпропетровську. У мене збереглися архівні довідки про це, у них зазвичай вказували голову сім’ї та її членів – дружину й дітей. У бабусі в родині було четверо дітей. Про дідусевих сестер мені відомо менше, але знаю, що сім’я була велика й ґаздівська.
Родина дідуся з Дніпропетровщини згодом переїхала та осіла в Самборі. Коли ж дідуся направили працювати в Хуст у кінопрокат, він запросив туди своїх двоюрідних сестру та брата, тож їхні родини також осіли в Хусті, і тепер ми дружимо з їхніми нащадками. Нещодавно, через рік після поминок бабусі, я запитала в її подруги – дідової сестри Марії Анишинець (Гарагуц), яка теж була переселена з того села і нині живе в Хусті: «Тьотю Марусю, а ви пам’ятаєте, як вас перевозили, депортували?» Вона 1940 року народження, була тоді маленькою, але той момент не забуває: «Я пам’ятаю, як нас вивозили, і що ми взагалі не мали їжі. Батько по дорозі, коли ми їхали на підводі, попросив хліба в людей у якомусь селі. У нього був файний пес, то він підійшов до чоловіка на вулиці і сказав: “Тобі не треба пса? Я дам пса, а ти дай мені хліба, бо діти голодні”. Той пішов до жінки, а вона вийшла, подивилася і сказала, що дасть лише пів хліба за собаку». Отака розповідь від переселеної з Вислока Великого лемкині, моєї родички, – каже Ірина Янцо.
ПЕРЕЇЗД НА ЗАКАРПАТТЯ БУВ ЯК ПОДАРУНОК ДОЛІ
Доки жили бабуся та дідусь, Ірина часто їх запитувала про ті події – попри те, що вони не любили це згадувати.
Дідусеві на момент депортації у 1947-му було 14 років – це вже цілком свідомий вік, він добре все пам’ятав. А бабусі було лише чотири роки, тому самого процесу не пам’ятала і не хотіла згадувати.
– Це була травма, зрозуміло. Коли я приходила до неї з цими питаннями про лемків, вона завжди відповідала: «То все вже не має значення. Головне, тут у Хусті такі ж гарні гори, і така сама бесіда, як була в нас».
У дідуся ж, каже Ірина Янцо, ця травма проривалася все життя:
– У нього була дуже сильна, глибока образа на москалів. От як він розповідав про жорстокість під час виселення: «Нас везли товарняками в Дніпропетровську область, їсти не мали що. Ми, діти, пішли на поле рвати колоски. Нас застукали – підійшов москаль і з великою жорстокістю силоміць нагодував одного хлопчика тими колосками!» В ньому все життя сиділа ця лють – через пережите.
А бабуся мала у своїй картині світу нав’язане відчуття меншовартості. Коли вони приїхали в Збараж, їм дали якусь хатинку, вони були дуже бідними, і місцеві люди їх сторонилися. Вона казала, що ніхто не хотів із ними дружити через бідність, а ще через те, що були чужаками. Отак у підсумку вони знайшлися з дідусем, який теж був із чужаків для місцевих: хоча він жив у Самборі, а вона в Збаражі, вони перетнулися вже студентами й одружилися в Самборі в 1960 році. Знайшли одне одного за цим лемківським принципом, душа відшукала рідну душу на чужині, зійшлися лемко з лемкинею.
Ірина Янцо розповідає, що коли її дідуся направили на роботу в Хуст, обидвоє з бабусею дуже зраділи. «Та тут говорять так, як у нас! Усе по-лемківськи, будемо тут жити», – так не раз вони про то згадували. Для них опинитися на Закарпатті було справжнім подарунком долі, вони ніби повернулися у рідні краї, – каже Ірина.
ЗАВДЯКИ АРХІВАМ ПАЗЛ СКЛАВСЯ
До усвідомлення того, що їй потрібно дослідити своє лемківське коріння попри куці розповіді бабусі й дідуся, Ірина дійшла вже у зрілому віці, маючи дітей і власні творчі проєкти.
– Першим поштовхом стало запрошення на Лемківську ватру. Василь Мулеса, очільник «Товариства лемків Закарпаття», допомагав нашому гуртові «Рокаш» поїхати у Ждиню на Лемківську ватру – найбільшу й на тепер на території Польщі. Нас просили заспівати закарпатських та лемківських пісень. Це було ще до безвізу, і потрібні були візи, щоб поїхати туди, тож Мулеса зробив їх нам як членам Лемківського товариства.
Ірина почала цікавитися й дізналася, що як нащадок переселених лемків має право на довготривалу візу до Польщі, але для цього потрібно підтвердити спорідненість. В архіві Львівської області їй виписали довідки про бабусю й дідуся та членів їхніх родин. Згодом вона ввела їхні дані на спеціальному лемківському генеалогічному сервісі – і система видала інформацію, ідентичну до архівної довідки: роки народження, імена батьків, сестер та конкретні місця переселення…
– Тоді я вперше документально підтвердила, що лемкиня. Зібравши цей ланцюжок підтвердження спорідненості до третього коліна (через маму та бабусю), ми з моїм чоловіком Віктором як одне з подружжя нащадків переселених лемків отримали візи до Польщі (пізніше вони вже не були потрібні українцям). Тоді ж я дізналася, що як третє покоління переселених лемків мала право на безплатну освіту в Польщі, але не скористалася ним раніше, бо не знала. Ну а мої діти цього права вже не мають, бо вони – четверте покоління.
Але тоді через ці пошуки в архівах у моїй голові остаточно склався пазл: ось вона, величезна частина моєї власної історії! – каже Ірина Янцо.
БАБУСИНЕ СЕЛО СПАЛИЛИ ПІСЛЯ ВИСЕЛЕННЯ, А ДІДУСЕВЕ – ЛИШИЛОСЯ
Згодом, розповідає вона, коли їхали з гуртом на іншу ватру в село Зиндранову в Польщі, шлях пролягав буквально за годину їзди від рідних сіл предків. Чоловік сказав тоді: «Ти маєш заїхати, подивитися!» – і вони поїхали.
– Я знала, що бабусине село було повністю знищене після виселення лемків – жодної старої хати не збереглося, усе спалили під час виселення. Про це розказувала бабуся, вони з дідусем якось у 1980 роках поїхали туди автобусом, щоб подивитися на рідні місця. А от у дідусевому селі старі будинки збереглися. Вони дотепер стоять – дерев’яні, перекриті бляхою. Я пам’ятала стару фотографію, яку показував дідусь: хата під бляхою біля церкви. Шукала дім біля церкви, знайшла, сфотографувала і надіслала через Viber вуйкові. Попросила надіслати фото їхнього родинного будинку. Звірила – дім один в один, а церква розташована з іншого боку, і криниця – ліворуч, а не праворуч. Виявилося, що це був типовий лемківський проєкт хати, тож у селі всі доми були схожі. Але тоді дідусевого будинку я не знайшла.
Відшукати хату вдалося позаторік. Ірина спеціально поїхала для цього в дідусеве село з доньками. Село вимирає, там немає школи, сільради, лишилися поодинокі жителі, переважно старші люди. Коли нарешті знайшла потрібний будинок, жінка зрозуміла, чому не побачила його одразу: він був схований у гущі дерев. Поки намагалася пробратися через хащі до предківських стін, її вкусила змія.
Дороги до хати не було. Вона стояла біля річки, дідова родина мала млин – тому дійшли по руслу річки.
– Сусідка Бронька дала нам швабри, і ми, озброєні ними, прогортали зарослі в людський зріст, щоб пробитися до будинку. Коли трохи розчистили хащі і я порівняла побачене із фотографією, усе збіглося на 100 відсотків. Скинула знімки вуйкові, і він підтвердив: «Так, це той будинок». То було дуже щемко, я стояла там, а в голові лунали слова з лемківської пісні: «Лем жаль ми тя, моя хижо, лем жаль ми тя, моя хижо, солом’яна, жаль…» Думала тоді: «Господи, невже я її знайшла?».
Радості було багато попри те, що будинок у печальному стані.
– Після депортації дідової родини там жили поляки. Бабуся розповідала, що коли вони приїздили на батьківщину у 1980-х, дім іще мав жителів, і їх навіть пустили туди, – каже Ірина.
На час приїзду Ірини з доньками, за словами сусідки, у будинку вже майже 40 років ніхто не жив. Там впала половина даху, видно сліди проживання безхатьків, графіті на стінах, зруйнований та розібраний на цеглини пец (піч, діал., – ред.).
– Але все одно мене вразив розмір цього будинку. Це не було типове закарпатське селянське трикамерне житло (сіни, хата, комора). Там були засклена веранда, квадратний коридор, кімнати праворуч, ліворуч, прямо, і з тієї кімнати – ще одна кімната, а в довгій кімнаті праворуч – ще й погріб. Тобто велике п’ятикамерне ґаздівське житло з величезним горищем для сіна, – ділиться враженнями жінка.
– Коли я показала фотографії знайомим у Мукачеві, мене питали одразу: «Ти маєш права на цей будинок?». Я читала, що хтось намагався повертати відібране майно в Польщі, але я не готова їхати за 300 кілометрів, щоб займатися цим. Щоб відновити той дім, треба дуже багато грошей. Те село – не туристичний регіон, навряд чи це був би вдалий проєкт, де б можна було повернути вкладене. Тож дідусів лемківський дім – це моє знайдене багатство, воно просто є, і мені від цього добре.
Ірина Янцо каже, що коли вперше приїхала на цю землю, мала сильний когнітивний дисонанс: це моя рідна земля, але вона мені не знайома.
– Я жадібно дивилася навколо, намагаючись її ввібрати, відчути спорідненість. Вона гарна, це Карпати, але зовсім інші гори, ніж ті, до яких я звикла. Там інша дерев’яна архітектура – лемківська церква Святого Онуфрія у чудовому стані. Зрештою, я взяла жменю землі з рідного двору. У якийсь момент хотіла ще взяти цеглу з пеца – вона стара, там гарне тиснення. Але в будинку панувала якась така атмосфера, що не взяла ту цеглу… Хай лишається.
Ірина назнімала багато відео втраченого дому й показала його дітям, бо прагне навчити їх цінувати своє коріння.
– Моя старша дочка – художниця, вона дуже це відчуває, малює на основі закарпатської тематики, трохи наслідує Володимира Микиту. У думках тепер завжди маю це місце як місце сили. Можливо, колись поїдемо туди з гуртом, є ідея записати там кліп на одну з наших лемківських пісень, щоб розказати на ширший загал цю історію, – уточнює моя співбесідниця.
ПОКАЖИ ЛЮДЯМ, ХТО ТИ
Ірина Янцо в творчості дуже широко використовує рефлексію щодо свого лемківського коріння: це і пісні, і фотопроєкти, і начитування казок…
– Колись ми з гуртом «Рокаш» тільки починали і я шукала поради в людей, які вже досягли успіху. Продюсер Віталій Клімов, який розкручував «Океан Ельзи», сказав, що успіху досягнеш тільки тоді, коли покажеш людям, хто ти. Це стало моєю формулою. Я почала замислюватися: а хто ж я? Відповіді знайшла в лемківських піснях, їхня мелодика мені дуже до душі – вона своєрідна, десь трохи блюзова; не схожа на закарпатську «карічку» (народний танець, – ред.) чи коломийку, у ній відчувається виразний авторський стиль.
Згодом почали їздити з «Рокашем» на лемківські ватри – ця навкололемківська «движуха» сама мене знаходила, утверджувала й укріплювала в мені відчуття єдності зі своїми людьми. Ми з «Рокашем» об’їздили безліч ватр: були в Ждині, Зиндранові, Гдині біля Балтійського моря, у Бихові, Свиднику, у Канаді. У Канаді здивувало, що тамтешні емігранти, успішні бізнесмени, навіть на автомобільних номерах виписували LEMKO. Вони збиралися разом, співали пісень і прагнули тримати свою спільноту, зберігати мову. Лемки тепер – це величезна міжнародна культурна мережа.
Ірина каже, що для неї ця культура – не про радикальний націоналізм, а про фундаментальну культурологічну основу. Закарпатська й лемківська культура – її ідентичність.
– Через пісні я спілкуюся зі своїми пращурами. Розумію, які травми мені передали бабусі, адже більшість наших пісень – про травму: пив, бив, зраджував, про бідність, важку працю й нещастя. Бабуся передала мені те, що їй передали її предки. Через ці пісні розумію себе, усвідомлюю, чому я така, що маю в житті пропрацювати, щоб не передати ці болі своїм дітям. У нас – спільна біда й травма через насильницьке переселення на 500 тисяч людей – разом це легше долати. Коли приїжджаю на лемківські ватри, відчуваю, що перебуваю в колі абсолютно рідних людей, яких люблю «за замовчуванням». Бачу жінок у лемківських строях, кривульках – і отримую неймовірний заряд.
МОЇ ПРЕДКИ ВИЖИЛИ У ХХ СТОЛІТТІ – І Я МАЮ ЗМОГУ ПРО ЦЕ СПІВАТИ
Ірина Янцо на прикладі своєї родини знає: травма твого народу живе в тобі, у поколіннях твого роду дуже довго.
– Коли я побачила той величезний дідусів будинок у Польщі, занедбаний і зруйнований, то згадала, як ми з чоловіком під час ковіду власними руками будували свій дім. Яка це колосальна праця! І коли я побачила, який ґаздівський будинок, млин і землі були в дідусевої родини, а це все просто відібрали у них, – навіть через 70 років у мені прокинулося відчуття глибокої особистої окраденості та образи.
Тоді, коли знайшла дідів дім у Польщі, я повернулася додому люта. Як так можна було вчинити з людьми?! Як можна було людей позбавити усього, що нажили працею?! Мої бабуся і дідусь, батьки навчилися заміщувати втрачене в минулому теперішнім добробутом. У нас в сім’ї завжди привчали до праці, розвивали власну справу, акцентували на практичних, матеріальних цінностях. Це також спосіб пережити травму. А я реагую на це культурою. Свої переживання трансформую в мистецтво, фотопроєкти та пісні. У цьому знаходжу свою ідентичність і відчуття приналежності до «зграї».
Якось я загорілася ідеєю зробити родинну фотосесію в автентичному лемківському одязі. Домовилася з моїм другом і відомим фотохудожником Михайлом Дороговичем і затягнула туди всіх: своїх маму, бабусю, вуйка, дітей. Ми поїхали у філіал Лемківського музею в Зарічово. Оскільки в закарпатських лемків традиційно не було кривульок (силянок), я попросила в оренду п’ять кривульок у майстрині з Тернополя Людмили Сторож. Вона безплатно надіслала мені прикраси, я потім їх викупила. Для мене цей проєкт був про мій жіночий родовід. Культура й жіноча сила – це дві опори, на яких стою.
Пізніше Ірина одягнула в ці лемківські кривульки й дівчат зі свого гурту «Анця». Цього року вона вперше вийшла на сцену сама й заспівала лемківську пісню. Тепер має декілька власних обробок народних лемківських пісень.
– Чоловік каже: «Запиши їх!». Працюю над цим – ми не переспівуємо народні пісні, а на їхній основі створюємо власну музику. Але лемківські пісні мають особливу, ніжну, інтимну мелодику. Вона неймовірно красива!
Це моя історія, моє коріння, і завдяки тому, що мої предки вижили в усіх випробуваннях ХХ століття, я сьогодні є тут і маю змогу це співати, – завершує розмову Ірина.
Фото з особистого архіву Ірини Янцо
Джерело: www.ukrinform.ua