У селі Великий Ключів на Івано-Франківщині зберігають унікальну традицію виготовлення весільного вінка з гусячого пір’я. Цей мистецький елемент, що сягає корінням давнини, нещодавно був включений до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
У кожній оселі Великого Ключева можна знайти старовинні фотографії, на яких жінки, що виходили заміж, вбиралися у вишукані вінки з гусячого пір’я. Точний вік цієї традиції встановити складно, але вміння створювати це весільне диво не лише плекають, а й активно передають наступним поколінням.
Традиції, що сягають понад століття
Осінній Великий Ключів нагадує справжню казку: яблуневі сади, сповнені запашного врожаю, наповнюють повітря ароматами яблук та осінніх квітів. У цю пору місцеві жителі зайняті збором врожаю, але заради збереження давньої традиції жінки знаходять час, щоб поділитися спогадами, піснями та розповідями про весільну красу.
«Раніше було більше майстринь, які виготовляли ці вінки та допомагали збирати молоду. Це було поширено як у Великому Ключеві, так і в Малому Ключеві та Мишині. Однак коріння цієї традиції та створення такого вінка належить саме Великому Ключеву», – наголошує майстриня Марія Петрівна Куник, демонструючи численні фотографії зі свого сімейного архіву.
Відновлення традиції виготовлення пір’яного вінка у Великому Ключеві пов’язують з ім’ям Параски Кушляк. Завдяки її добрій пам’яті та наполегливості, після періоду занепаду, спричиненого радянською епохою, вона змогла відтворити автентичний вінок із пір’я для місцевого колективу. Згодом цей унікальний виріб був представлений у столиці.
«Коли ми виступали з цим вінком у Музеї Івана Гончара, я пообіцяла собі, що коли моя донька виходитиме заміж, я обов’язково влаштую їй справжнє весілля – з молодою у пір’яному вінку та з весільною ходою на конях», – розповідає Марія Куник.
Коли настав час весілля доньки, майстриня втілила свою обіцянку. Молодих студентів вдалося переконати влаштувати весільну ходу верхи, а сама Марія Петрівна разом із сусідкою Параскою Кушляк взялася за виготовлення пір’яного вінка.
«Параска приділяла цьому вінку більше уваги, а я тоді вчилася в неї. Тепер я вже роблю вінки самостійно. Ось, прошу поглянути, у роботі ще один пір’яний вінок (показує, – авт.). Наша Параска вже відійшла у вічність (померла, – авт.), тому я стараюся тепер сама», – зізнається Марія Петрівна.
Ще за життя Параски Кушляк, у Великому Ключеві виготовили пір’яний вінок на замовлення Тіни Кароль, а також той, що був переданий до Музею Івана Гончара. Є відомості, що саме цей вінок прикрашав образ Ніни Матвієнко для фотозйомки. Ще один весільний вінок із гусячого пір’я зберігає місцевий колектив «Ключівські візерунки». Нині Марія Петрівна працює над новим вінком для цього колективу, який, як вона запевняє, під час виступів дозволяє глядачам побачити не лише давній одяг, а й автентичне весілля Великого Ключева.
«У нас немає шитих костюмів, все – з бабусиної скрині. Цій традиції понад 100 років, ми її бережемо і дуже радіємо, що молоді люди її також підтримують. Наші предки зберегли чудовий віночок із пір’я, і сьогодні він є родзинкою нашого колективу», – запевняє керівниця народного аматорського фольклорного колективу «Ключівські візерунки» Марія Бойчук-Біланюк.
Гуска має бути білосніжною
«Зробити пір’яний вінок – це клопітка справа, тому їх виготовляють нечасто», – підхоплює розмову Марія Куник.
За її словами, головна складність полягає у пошуку пір’я, адже нині небагато людей тримають гусей. До того ж, господарі не завжди готові віддавати гусяче пір’я, яке також використовується для виготовлення подушок.
«Гуска має бути біла-білесенька, без жодної цяточки. Якщо гуска має природну плямку, то її пір’я не можна використовувати для весільного вінка. Вважається, що тоді доля молодої буде нещасливою», – пояснює майстриня.
Вона додає, що для автентичного вінка традиційно використовують пір’я з шиї гуски.
«Це пір’ячко гнучке, з нього можна створити пелюстку, а з пелюсток – квітку. Для однієї квітки потрібно близько п’яти-шести пелюсток. Як людина має алергію на пір’я, то їй буде складно займатися цим ремеслом», – посміхається пані Марія.
Майстриня зізнається, що через війну весільних урочистостей у селі поменшало. Однак, якщо весілля все ж відбуваються, кожна молода прагне мати весільний вінок.
«До квітки я додаю ще «трісучку» – накручую ґудзиків і вкладаю у квітку. Раніше це робили на кінській шерстині, і така «трісучка» весь час колихалася у вінку. Тепер коней також небагато, тому ми використовуємо дротики. Навколо квітки робиться «сіканочка» – серединка з акрилу в одному тоні, темному чи зеленому. У неї вставляється «трісучка» (показує, – авт.). Таких квіток потрібно зробити два ряди для вінка», – пояснює майстриня.
Кількість квіток у вінку залежала від статури молодої. Якщо вона була худорлявою, то в ряд вкладали 11 квіток або менше, головне – число мало бути непарним. Для круглолицих дівчат достатньо було 13 квіток у ряду.
«Коли молода йшла до танцю, пір’ячко колихалося, «трісучка» теж. Тому й казали, що це – жива краса», – міркує майстриня.
На запитання, скільки часу займає виготовлення вінка, вона відповідає:
«Всі квітки за один день зробити неможливо. Це займає близько тижня, адже потрібен час на кожен ґудзик, перлинку, пацьорки, вівсянки… Одним словом, це не так просто, як здається. Але якщо є бажання, то доведеться працювати більше місяця. Адже ще потрібно виготовити задню частину вінка», – показує Марія Куник.
Вона розповідає, що в давнину вінок молодій на голову вкладали частинами. Спочатку кріпили вишиванку, потім – ружички (прикраси), драшпани (блискучі елементи), і вже потім формували пишні пір’яні квіти у ряди. Задня частина вінка виготовлялася окремо і щедро прикрашалася стрічками та позліткою.
Сучасні пір’яні вінки роблять суцільними, що значно прискорює процес їх вкладання на голову молодої та економить час. Вага такого вінка становить близько кілограма. Пір’яними квітами також прикрашають капелюх молодого, який традиційно виготовляється з соломи і називається «солом’єнка». До пір’яного вінка та «солом’єнки» молодих одягали у вишитий одяг та кептарі. Весілля тривало від п’ятниці до неділі.
«Здавна було так: приходила «плетільниця», яка обслуговувала два села, з цими квітками (з пір’я, – авт.) і збирала молоду. За це їй була подяка від батьків. Якщо вона заплітала молоду в п’ятницю, то розплітала аж у неділю, коли молодій в’язали хустку, і забирала ці квітки. А потім йшла до наступної молодої і прикрашала її цими квітами», – пояснює Марія Куник.
Над вінком молодої також робили «мухи».
«Заплітали дівчині з волосся маленьку кіску, змащували її медом, і так вона проходила над бровами молодої, а вже потім вкладали вишиванку (частину вінка, – авт.). І співали так: «Помастили косу медом, щоби солоденький, а віночок – позліткою, щоби золотенький», – наспівує майстриня.
Коли сідають до вінка, вперше моляться
Якщо молода була з заможної родини, вона могла залишити пір’яний вінок собі. Нині, за словами майстрині, сучасні дівчата надають перевагу вінком із квітів, виготовлених з білих атласних стрічок. Хоча вони також виготовляються вручну, зберігаючи округлу форму давнього пір’яного вінка, що нагадує корону і символізує велич молодої на весіллі.
У селі також виготовляють вінок, яким батьки благословляють молодих. Над ним жінки починають працювати в четвер перед весіллям, виспівуючи давні куплети, відомі лише у Великому Ключеві.
«Журилисі сусідоньки, журилисі люди,
Що на моїй голівоньці віночка не буде, віночка не буде.
Не журітьсі сусідоньки, не журітьсі люди,
Ще на моїй голівоньці срібний вінок буде, срібний вінок буде…», – співають жінки.
«Ой яка ж то трава файна, що їй косар косить, ой яка ж то дівка файна, що вінок доносить», – підхоплює завідувачка Народного дому села Великий Ключів Наталія Тафійчук.
Вона розповідає, що для виготовлення благословенного віночка батьки насамперед беруть гілочку молодої яблуньки та знімають з неї кору. Якщо кора тріскається, гілочку не використовують, а беруть нову.
«У неї вкладають жито, цукор, свячену сіль та воду, а також дрібно нарізані кінчики різноманітних грошових купюр – доларів, євро, гривень. Їх обмотують у фольгу і теж вкладають у віночок на щасливу та багату долю. Потім цим віночком батьки благословляють молодих, і вони йдуть до шлюбу», – ділиться Наталія Тафійчук.
Вона додає, що у Великому Ключеві на майстер-класах навчають молодих дівчат виготовленню таких віночків.
«Кількість учасників може варіюватися, але бажаючих навчитися у нас багато», – показує на фотографії Наталія Тафійчук.
Жінка запевняє, що у Великому Ключеві вміння виготовляти благословенний віночок має майже кожна родина. За традицією, цим займаються лише шановані молодиці з родини, але не вдовиці чи розлучені. Після весілля ці віночки молодята зашивали у подушки, щоб зберегти їх на все життя.
«А коли сідають до вінка, то вперше моляться, а потім прикрашають маленькі гілочки. Раніше їх ще вставляли у графини з вином, а тоді промовляли: «Боже, благослови нашу княгиню», – уточнює Марія Куник.
Після благословення молода брала три калачі у хустку, запрошувала дружок, і разом вони йшли кликати гостей на весілля.
«Збираюсі, моя мамко, в гостину
Запросити на весілє родину.
Збираюсі, моя мамко, я в село,
буде моїй родиночці весело», – співає Марія Куник.
Вона каже, що коли молода поверталася з села, розпочиналася підготовка до посагу. Кухарка ще з четверга готувала голубці, холодці та інші страви. І лише потім приходили музики.
Ми завжди берегли свої традиції
«У нашому селі люди завжди прагнули до всього найкращого. Вони ніколи не шкодували своїх рук, праці, часу. Погляньте лише на наші сорочки та кептарі (показує, – авт.). Кожна дівчина, виходячи заміж, вишивала свій власний візерунок, вигадувала його, як і прикраси для головного убору. Ми завжди берегли свої традиції, і їх переймали з інших сіл», – ділиться Марія Бойчук-Біланюк.
«А коли ключівські дівчата виходили заміж в іншому селі, то й там вбиралися у пір’яний вінок», – додає Марія Куник.
Нині у колективі «Ключівські візерунки» сподіваються, що одна з дівчат незабаром вийде заміж, і це означатиме, що у Великому Ключеві знову побачать молоду у вінку з гусячого пір’я.
«Молоді дівчата та хлопці в нашому колективі не цураються давніх строїв, уборів, сорочок, яким понад 100 років. І це означає, що наші традиції житимуть», – посміхається Марія Бойчук-Біланюк.
Вона демонструє численні грамоти та відзнаки, здобуті колективом «Ключівські візерунки». Висловлює надію, що після війни колектив стане ще чисельнішим, адже повернуться хлопці, і пісні звучатимуть веселіше.
«Ключів файне село, бо Ключів Великий,
У Ключеві всі співають ще й грають музики.
А в Ключеві файні ґазди вміють ґаздувати,
Вони си вміють веселити ще й файно співати.
А в Ключеві сади цвітуть, яблука сі родять,
Всі ключівські богатчики ґонорові ходять», – співають жінки.
Жінки пригощають яблуками зі своїх садів і дарують на згадку пишну пір’яну квітку як подяку за увагу до їхнього Ключева та унікальної спадщини – віночків, пісень та весільних традицій.
Джерело: www.ukrinform.ua