Автор фото, Getty Images
Фільм "Оппенгеймер" Крістофера Нолана, який нещодавно вийшов на екрани, показує хвилювання деяких учених Мангеттенського проєкту щодо того, що перше випробування атомної бомби підпалить атмосферу Землі.
Вперше озвучив таку можливість у 1942 році Едвард Теллер. Наскільки серйозно це тоді сприйняли – залишається питанням, але це спонукало вчених зробити відповідні підрахунки, після чого вони дійшли висновку, що таке "жертвоприношення" нашої планети було малоймовірним.
Однак такі піротехнічні побоювання виникли за кілька десятиліть до того, як почалися серйозні спроби створити ядерну бомбу, ще тоді, коли розщеплення атомів здавалося багатьом науковою фантастикою.
- Оппенгеймер – "батько" атомної бомби. Ким був насправді герой фільму
- Смертоносна робота. Як у США загинув вчений, який розробляв атомну бомбу
- Оппенгеймер і Ейнштейн: складні стосунки "батька" атомної бомби і нобелівського лауреата
І хоча аналогії між ядерною зброєю та штучним інтелектом можуть здатися притягнутими за вуха, тодішні занепокоєння можуть навчити нас кількох уроків щодо тих страхів, що зараз вирують навколо нових технологій.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото,
Відкриття Марією Кюрі радіоактивності на початку 1900-х років змінило хід історії людства
Давним-давно римський натураліст Пліній старший зауважив, що, враховуючи кількість усієї горючої речовини на планеті, це справжнє диво, що земна куля досі не горить. Але довго усі вважали, що попри те, що предмети можуть горіти, атоми, з яких вони складаються, є стабільними, міцними та незнищенними. Коли на початку 1900-х років Марія Кюрі відкрила світові радіоактивність, це раптово змінилося.
Відкриття Кюрі несподівано продемонструвало величезний запас енергетичних джерел, замкнених у матерії. Коли радіоактивні елементи розпадаються, вони вивільняють це внутрішнє багатство.
Припускаючи, що земна матерія – навіть підземна руда – сповнена такої прихованої енергії, вчені дійшли думки, що наша планета більше схожа на сховище динаміту, ніж на нормальне житло.
На початку 1903 року Фредерік Содді, один із основоположників ядерної фізики, писав, що все, що потрібно, – це майстерний вчений, який віднайде "відповідний детонатор" і підпалить це сховище шляхом ланцюгової реакції.
Припущення про те, що планети можуть вибухнути, сягають епохи Просвітництва, коли астрономи почали шукати пояснення аномально великої прірви між Марсом і Юпітером, заповненої космічними уламками. Тим не менш, жодна відома сила не могла розірвати планетарне тіло. Радіоактивність, припустив Содді в 1903 році, може це змінити.
Невдовзі після коментарів Содді його партнер по дослідженню Ернест Резерфорд висловив подібну думку, яку підхопили відомі газети. Будь-який "дурень", казав Резерфорд, "у лабораторії може несподівано підірвати Всесвіт".
Це відбувалося у період крайньої незрілості ядерної фізики. Цій науці було ледве більше року. Тож такі коментарі були безпідставними припущеннями: більше риторичним вигуком, ніж серйозною гіпотезою. Це майже виглядало так, наче Содді та Резерфорд вихвалялися, намагаючись вселити почуття благоговіння до своєї нової галузі та привернути до неї увагу.
Автор фото, Punch
Підпис до фото,
Ернест Резерфорд – вчений, який першим розщепив атом – підігрівав ранні страхи щодо шкоди, яку можуть завдати ядерні дослідження. Його висміювали у журналі Punch
Дійсно, здавалося, що інші дослідники змагалися у висуненні дедалі більш дивовижних тверджень, порівнюючи одну гранулу урану за її прихованою потужністю з безмежною кількістю тонн тротилу.
Це було схоже на наукову виставу: спроба викликати страх і налякати громадськість щодо потужності і небезпек їхньої "прометеєвої" професії. Содді та Резерфорд не боялися використовувати для цього жахливі, шокуючі образи.
Зрештою такі думки розпочали своє власне життя. Наприкінці 1903 року газети вже повідомляли про "поворот ключа", який може "підірвати всю Землю" за допомогою ланцюгової реакції. Подібні заяви просочились і зрештою поширилися як у науковій спільноті, так і в пресі. Газети писали про "величезну пожежу" та "вибух полум'я", що знищать Землю.
У 1909 році ірландський геолог Джон Джолі додав до цього міфотворення новий інгредієнт. Він припустив, що цим можна пояснити нові зірки, які час від часу спалахують на нічному небі. Інші припускали, що, можливо, це далекі планети, які зазнають катастроф, спричинених атомами. Вважали, що "спалахи, які спостерігаються на зірках, можуть бути результатом "космокластичних вибухів", спричинених науковими дослідженнями інопланетних цивілізацій.
Йшли роки, й серйозні вчені продовжували розвивати цю гіпотезу. Хімік Волтер Нернст у 1921 році порівняв людство з колонією істот, що живуть на пороховій діжці, яка зникне в той момент, коли "Прометей передасть їм факел".
Оливи до вогню також підливали шарлатани. У 1924 році один інженер Шеффілдського університету хвалився, що збирається успішно розщепити атоми. (Він знався на саморекламі: раніше він писав у газетах про винайдення "променя смерті").
Місцеві журналісти зробили з цього сенсацію і написали, що його експерименти можуть "випарувати" не лише Шеффілд, але й увесь Всесвіт. Інженер отримав перелякані листи з проханнями не продовжувати.
"Можливо, якби ви були одружені й мали дітей, – йшлося в одному листі, – ви б так завзято не захоплювалися знищенням людської раси".
Такі жахливі припущення набули іншого відтінку в наступні десятиліття, оскільки ядерна зброя поступово переросла в реальну річ і, зрештою, у трагічну реальність.
Стало моветоном жартувати про те, як спалювання Землі може порадувати "відпочивальників на пляжах Марса". Проте різні інтелектуали, включно з Карлом Юнгом, продовжували посилатися на теорію про те, що нові зірки – це далекі атомні випробування, які зазнали невдачі.
Журнал Science навіть опублікував статтю з цього питання в червні 1946 року, напередодні післявоєнних випробувань США на атолі Бікіні. У ній ішлося, що не тільки "ненауковці" "стурбовані перспективою" загоряння планети.
Про що це нам говорить? У першу чергу про те, що страхи Теллера та його колег з Мангеттенського проєкту не виникли на порожньому місці.
Автор фото, Corbis via Getty Images
Цілком можливо, що вони б дійшли до цієї думки, навіть якби ніхто ніколи раніше не пророкував подібних катастроф. Можливо також, що їхню увагу привернуло те, що мотив "детонації" дуже глибоко проник у культурну свідомість. Але цілком імовірно, що свій вплив на це також справили висловлювання Содді чотири десятиліття тому. Тоді в них не було жодного серйозного підґрунтя. Він просто хотів привернути увагу до своєї нової сфери діяльності за допомогою тактики шоку.
Можливо, якби він цього не зробив, або якби Резерфорд не підхопив цю ідею, вона б так міцно не вкорінилася – і згодом не привернула б увагу Оппенгеймера.
Наші страхи не завжди є продуктом раціональності. Вони також коріняться у минулому, де певні ідеї підхопили, а інші проігнорували – залежно від примхи та випадку. Ідея може зафіксуватися в нашій свідомості сама собою задовго до того, як буде проведено хоч якесь серйозне дослідження, щоб її підтвердити.
Нинішні тривоги також формуються таким чином – через ідеї, які ми успадкували, оскільки вони були популярними раніше, часто з абсолютно нераціональних причин.
Це є приводом для ретельного вивчення сучасних гіпотез про знищення людства штучним інтелектом. Зрештою, випадок із ядерними страхами демонструє, як нічим не підкріплені фантазії можуть перетворитися на реальність набагато швидше, ніж багато хто очікує.
У 1929 році, наприклад, лауреат Нобелівської премії Роберт Міллікен писав, що енергії, отриманої в результаті розщеплення атомів, може вистачити лише для роботи простих механізмів, але не більше. Багато інших казали, що такої енергії взагалі ніколи не буде.
Тож ми повинні залишатися пильними щодо того, як культурні смаки можуть спотворити наші прогнози та побоювання. Яскраві картини глобальної пожежі легко поширилися серед публіки, але ніхто чітко не передбачив більш приземлених небезпек, які ядерний вибух мав на практиці – радіоактивних опадів чи попелу, від яких деякі люди страждають досі.
Можливо, урок для наших взаємин зі штучним інтелектом полягає в тому, що нашу увагу мають привертати не лише масштабні ризики, але також і менш помітні – але не менш реальні. Особливо враховуючи, що на карту може бути поставлений наш світ.
