© depositphotos/little_prince
Альона Парфьонова
Коли ми говоримо про освіту та її важливість для майбутнього країни, то зазвичай маємо на увазі школу й університет. Якось так склалося, що майже зовсім випадає з поля зору дошкільна освіта, яка насправді закладає фундамент і для школи, і для університету. Й у цій сфері зараз починаються масштабні реформи. Наскільки успішними вони будуть — залежить саме від вихователів дитсадочків. Будьмо відвертими: а що ми знаємо про їхню роботу, труднощі, з якими вони стикаються, успіхи, які вони роблять? Хештег «вчителі важливі» давно став популярним в інфопросторі. Але такий самий меседж потрібно тепер розганяти й щодо вихователів.
Недавно в Україні відбулося вручення премії Global Teacher Prize Ukraine 2024, де за традицією, як це робиться в усьому світі, визначали найкращих учителів. Але в Україні в цій премії відзначали й найкращих вихователів закладів дошкільної освіти. Я була членкинею журі цієї премії, особисто спілкувалася з багатьма лавреатами. Це надзвичайно цікаві, щирі, залюблені в свою роботу та в дітей люди. На жаль, я не зможу розповісти тут про всіх, хоча кожен із них заслуговує на це, але хочу познайомити вас із кількома. Я розпитувала найкращих вихователів про те, чому вони обрали таку професію, як працюють в умовах війни, в чому відчувають свою суперсилу.
Фото надане автором
Фіналістка премії Global Teacher Prize Ukraine Олександра Ясенєва працює музичним керівником і веде театральний гурток у комунальному садочку-яслах «Гармонія» в Запоріжжі. У садочку лише чотири групи, з яких три є інклюзивними, тобто в них навчаються діти з особливими освітніми потребами. Запоріжжя надзвичайно часто потерпає від обстрілів, тому з перших днів повномасштабної війни заклад, де працює пані Олександра, перейшов на дистанційне навчання. Але педагоги помітили, що діткам із особливими освітніми потребами важко всидіти на заняттях у ZOOM. І тоді вирішили проводити корекційні заняття очно, в укритті. Зараз садок на змішаній формі, тобто частково очно, а частково дистанційно. «Наш заклад одним із перших у Запоріжжі з травня 2022 року почав співпрацювати з ЮНІСЕФ у межах програми «Забезпечення безперервності навчання та розвитку дітей дошкільного віку в умовах кризи в Україні», — каже Олександра. — Тому після занять у ZOOM діти мали змогу приходити на очні зустрічі в укритті. Завдяки цьому вони були підготовлені до таких умов. Мені здається, що за цей час вони подорослішали». Пані Олександра за освітою — режисерка масових заходів і режисерка театру. Й у дитсадку вона опікується святами та розвагами. Їй дуже подобається ця робота. «Коли я тільки почала працювати в дошкіллі, колеги робили невеличкі зауваження, що я працюю не за методикою й більше розважаю дітей, ніж навчаю. І тоді вже прийшло усвідомлення особливостей моєї роботи. Я почала поглиблено вивчати українське дошкілля, виконувати роботу методично грамотно, але трішечки з театральним лоском. Бо хотілося змінити усталений формат. Ви ж знаєте, як свята проходять у дитсадках? Упродовж місяця дітей муштрують на репетиціях, і на заходах вони не отримують тих емоцій, які мали б. І тоді ми з колегами почали змінювати цей шаблон і робити заходи без підготовки. Так, ми паралельно вчимо пісні й танці, але наші свята наповнені елементами несподіванки».
Пані Олександра каже, що її суперсила як вихователя — вміння запалювати зірки. «Я люблю мистецтво й театр, а ще люблю закохувати дітей у мистецтво, щоб вони настільки прийняли його, що в майбутньому, можливо, й самі стали зірками. Я бачу потенціал дітей і те, як його розвивати».
Пані Олександра каже, що війна стала для неї чарівним стусаном, який спонукав створювати разом із колегами якомога більше нових проєктів. Серед них — віртуальна розвивальна відеопрограма «Ранок в гармонії», віртуальний цифровий театр «Інтерактивна глядацька зала «Казкарик онлайн». «Там діти можуть дізнаватися про різні види театру, — розповідає пані Олександра, — дивитися лялькові вистави за сучасними та українськими народними казками, займатися сценічною мовою, акторською майстерністю. Паралельно, якщо діти бажають разом із батьками створити лялькові вистави, наприклад, удома, ми ще й завантажили сценарії вистав». Пані Олександра жартує, що іноді колеги бояться її ідей. «А я кажу, що ми впораємося, — зауважує вона. — Незважаючи ні на що — ні на бомби, ні на ракети, ні на дрони. Ми впораємося, тому що це дає нам стимул жити».
Фіналіст премії Global Teacher Prize Ukraine Ростислав Перехожук працює в приватному садочку на Київщині — веде гурток «Наукові досліди». Каже, що обрав професію за покликанням, але певним чином продовжує династію — його мама й тітка також працюють у садочку, але державному. За освітою Ростислав — інженер і податковий консультант, але вже шість років працює з дітьми. Крім роботи в садочку, має власний освітній проєкт із популяризації науки, з яким мандрує дошкільними закладами та школами України. Тому для Ростислава робота в дитсадку — це радше справа для душі, ніж основне джерело достатку: «Дошкілля на рівні держави не цінується. Більшість вихователів працюють за покликанням. Хто піде в таку професію за такі малі кошти?».
Коли я запитала Ростислава, в чому його суперсила як вихователя, він назвав одразу дві свої сили: «Суперсила в тому, що робота в дитсадку не є для мене тягарем. Я від цього кайфую. Друга моя суперсила в тому, що я ламаю стереотипи, адже чоловіків у дошкіллі майже немає. І дехто з батьків, до речі, каже: «Не віддам свою дитину в групу, де буде вихователь-чоловік». У той час як, наприклад, у скандинавських країнах у дитсадках і початковій школі чоловіків дуже багато. Й там відповідна заробітна плата. Мені 25 років, і молоді в дитсадках також мало, вона не хоче туди йти. А діти дуже потребують саме молодих людей, цікавих, завзятих, які будуть із ними на одній хвилі».
Переможниця премії Global Teacher Prize Ukraine Оксана Масовець працює вихователькою закладу дошкільної освіти №20 «Дзвіночок» Кам’янець-Подільської міської ради. Пані Оксана розповіла, як навчала своїх маленьких вихованців спускатися в укриття під час тривоги. Адже погодьтеся, організувати переміщення школярів, які можуть самі вдягнутися й розуміють ситуацію, і малюків — це різні речі. Пані Оксана каже, що на перших заняттях в укритті було важко емоційно. Допомогли ліхтарики й маленькі гномики, яких діти шукали (група пані Оксани має назву «Гномики»). «Коли ми спускалися в укриття, дітки собі ліхтариками підсвічували, така гра була, що навіть не боялися темряви, — розповідає пані Оксана. — А в укритті вони знаходили подаруночки — значки з гномами. Так діти відчували: вони в безпеці, вони можуть тут і далі гратися, розмовляти. Для них тоді це було перше таке знайомство з укриттям — як там перебувати, що треба робити». Але малюки реагують на тривогу по-різному, й навіть з іграми не всі почувалися спокійно: «В нас є діти, які дуже бояться, коли лунає тривога. В них починається паніка. В цей час ти маєш зосередитися на цій дитині, дати якийсь тактильний контакт — обійняти, зробити масаж рук. Ти садиш дитинку собі на ноги, розвертаєш личком до себе, груди до грудей, обіймаєш і нашіптуєш їй на вушко колискову чи якийсь віршик. Так вона заспокоюється».
Пані Оксана зауважує, що складно було звикнути до тривог діткам із особливими освітніми потребами — вони хочуть спокою, усамітнення, а це неможливо забезпечити в укритті, де разом сидить кілька груп. До діток ВПО також потрібна особлива увага. «Вони мають відчути стабільність, і насамперед — в особі вихователів. Бо якщо дитина подивилася на тебе, а ти їй посміхнувся, відповів на запитання, погрався іграшкою, і вона, й інші діти почуваються впевненіше».
Пані Оксана каже, що її суперсила як вихователя — бути дружньою та підтримувати і дітей, і сім’ї, й колег. «Не кожна дитина зможе прийти й поділитися, якщо в неї щось сталося. Особливо якщо це проблеми вдома й мама чи тато вранці попросили: «Гляди ж, нічого там не кажи, це наше сімейне». Ми, вихователі, не повинні випитувати, але можемо бути поруч: заспокоїти, пограти у веселу гру або зібрати рок-гурт і влаштувати концерт. І дитина зовсім інакше почувається».
Переможниця Global Teacher Prize Ukraine Леся Павлюк: «Хочу, щоб мої учні хотіли ходити до школи»
В кожній розмові з вихователями я серед іншого запитувала їх, яка підтримка держави їм потрібна. Адже ентузіазм і любов до дітей — це добре, та лише на них утримати талановитих людей у такій складній і суспільно важливій професії важко. Відповіді були однаковими й дуже подібними до тих, що надходять від учителів. Майже кожен говорив про те, що його професія недооцінена в суспільстві. Звісно, якщо ми хочемо якісної дошкільної освіти, потрібно, щоб туди йшли мотивовані люди. А це означає підвищення соціального статусу вихователя та заробітної плати.
Гроші — це важливо, але не менш важливою є підготовка кадрів і в педуніверситетах, і на місцях — підвищення кваліфікації. Вихователі працюють у складних умовах, їм потрібні не лише програми та накази, а й усебічна методична підтримка, консультування, обмін досвідом. Так, Оксана Масовець зауважила, що якщо держава не має коштів на підвищення зарплати, то можна було б принаймні забезпечити вихователям раз на п’ять років, під час атестації, стажування за кордоном. «Ми вивчаємо досвід Литви, Данії, Франції. Щось в Інтернеті читаємо, щось бачимо в Ютубі. Але добре було б, якби держава оплатила нам стажування в закордонному дитсадку. Щоб ми могли стажуватися кілька тижнів, на практиці все побачити й спробувати. а потім повернутися до України й зробити щось нове вдома».
Жоден із вихователів не згадав про вигорання, але воно точно є, як і в учителів. І тому надзвичайно важливою є психологічна підтримка педагогів і, звісно, дітей. Кожен дитсадок має бути забезпечений психологічною службою для дорослих і дітей.
Проблем і викликів у дошкіллі багато. Зараз тільки починається імплементація нового закону «Про дошкільну освіту», який має змінити цю сферу. Сподіваємося, питання, пов’язані з підтримкою вихователів, не випадуть із поля зору робочих груп та уряду.
