Марина, жителька Старої Збур’ївки на Херсонщині, виїхала з тимчасово окупованого села кілька місяців тому. Вона розповіла виданню «Вгору» про життя в окупації, де постійно зникали світло, газ і зв’язок, закривалися магазини, а будинки згорали після обстрілів.
Жінка, яка прожила в селі понад 60 років, згадує, що на початку повномасштабного вторгнення більшість мешканців вірили у швидке закінчення війни. Особливе піднесення відчули після деокупації Херсона, сподіваючись на звільнення свого села. Наприкінці 2022 року Марина знайшла листівки з обіцянками звільнення. «Там написали, що нас бачать, що нас звільнять, щоб ми чекали. Це був такий бальзам на душу перед Новим роком. Зібрала ті листівки, пороздавала дівчатам, все ховала їх. А потім ставало все гірше й гірше», розповіла Марина, додаючи, що її голос дрижить від спогадів.
Марина звільнилася з роботи у перші місяці окупації, оскільки директорка та частина колективу почали співпрацювати із загарбниками. Влітку 2022 року вона залишилася одна: донька виїхала на початку квітня, а родина брата – у червні. Російські військові проводили обшуки та перевірки будинків, мародерили. До її хати вдерлися п’ятеро озброєних окупантів, а до будинку брата прийшли семеро військових, які влаштували стрілянину, намагаючись відкрити дипломат. Автомобіль доньки, який залишився у селі, російські військові забрали після третього огляду.
Окупанти селилися переважно в будинках біля річки, будуючи бліндажі та розкрадаючи майно місцевих жителів. «З хат у бліндажі несли килими та все інше, що їм треба, а потім розповідали, що вони вдома так не жили, як у своїх бліндажах», згадує Марина. Вона додає, що тепер у селі вже все розікрали. «Просидіти 4 роки, останній рік в такому пеклі. І все одно довелося виїхати. Зараз в окупації дуже важко виживати», підсумовує жінка.
Руйнування та відсутність комунікацій
Через підрив Каховської ГЕС, Стару Збур’ївку частково затопило, але будинок Марини не постраждав. Однак вона переживала, спостерігаючи за рівнем води та переносячи речі на горище. Частина домівок біля річки зруйнована через підтоплення.
У половині села, де проживала Марина, від листопада 2024 року немає світла. Інша частина села залишилася без електрики у січні 2026 року. Газу в Старій Збур’ївці немає вже другий рік, тому люди облаштовують кабиці для приготування їжі. Придбати балонний газ чи бензин зараз майже неможливо через складні дороги, атаки дронів та перевірки на російських блокпостах. Зв’язок теж майже відсутній, український мобільний зв’язок стає слабшим, особливо біля річки, де його глушать російські військові. Питна вода є завдяки помпам у дворах, але для поливу городів її недостатньо, оскільки потрібна електрика для насосів.
Магазинів у селі немає; останній зачинився у 2024 році. Ті, хто мав автівки, раз на тиждень їздили по продукти до Нової Збур’ївки, долаючи російські блокпости. Село фактично закрите, потрапити можна лише за пропискою. Через відсутність електрики холодильники не працюють, продукти швидко псуються. «Хліб купую, він 3-4 дні, й зацвітає. Я сама ж багато не з’їм. Я цвіле зрізала, а хліб, що залишався, їла», розповідає Марина.
Жінка згадує, що іноді думала, чи переживе зиму без газу та вугілля. Вона топила будинок сирою деревиною, яка майже не горіла, підпилюючи стару акацію на подвір’ї. Деякі мешканці взагалі не мали чим опалювати домівки.
Поховання та пожежі
Покійників не дозволяли ховати одразу, їх треба було везти до Генічеська або Каланчака, що було дуже складно. Одну бабусю змогли поховати майже через тиждень після смерті, а інший житель пролежав мертвим кілька днів, перш ніж приїхав помічник окупаційної голови. Він сфотографував покійника, потім місцеві знайшли коня, відвезли тіло та поховали. За словами Марини, такі випадки непоодинокі. Окупаційної влади у Старій Збур’ївці немає, вони сидять у Залізному Порту за 60 кілометрів. Раніше раз на місяць привозили гуманітарну допомогу, але тепер припинили, посилаючись на небезпеку.
Минулий рік був найстрашнішим. Через обстріли у селі постійно виникали пожежі, які не було чим гасити через відсутність електрики для помп. «Почалися такі масові пожежі, що горіло одразу по декілька будинків. Одного разу горіло 25 хат одразу й церква наша. Російські військові тоді обстріляли село касетними снарядами», згадує Марина.
Історія Марини є яскравим свідченням нестерпних умов життя на окупованих територіях Херсонщини, де мешканці щодня борються за виживання без базових комунікацій, під постійною загрозою обстрілів та мародерства.
Оригінал статті: khersonline.net