© Wikipedia / Creative Commons
Михайло Девдера
Guem di odere paedagogum fecere
(Кого боги зненавиділи, того зробили вчителем — лат.)
Один із давніх освітянських міфів оповідає нам про те, що був час, коли в Україні дуже любили й поважали сільське вчительство. Аж так, що он же й сам Андрій Малишко обезсмертив образ української вчительки поетичним текстом, який став народною піснею… А скільки чудових текстів про вчителів і вчителювання створили пізніше інші автори! Бачте, про юристів, суддів і стоматологів ніхто нічого подібного не понаписував і не співає, а от про педагогів…
Щоправда, чи не першим, хто в нашій літературі написав про вчительську працю, був не Андрій Малишко, а Іван Франко. І герой його комедії «Учитель» (хоча там не в усьому комічні колізії) Омелян Ткач, відповідаючи на пропозицію покинути вчителювання, про свою роботу сказав без зайвої романтизації: «Покинь учительство? Легко тобі сказати. Та хіба ж я можу се вчинити? Адже я і без хвороби згину, коли покину свою працю. Знаєш, Іване, дало мені се учительство стілько клопотів і гризоти, підкопало моє здоровля, пожерло мій молодий вік, — а проте я чую добре, що зжився з ним, зрісся з ним усіми своїми думками і без нього мусив би згинути, як риба без води».
Отакий-от образок сільського вчителя… Такого, про якого варто писати найкращі тексти.
Але ж це тільки один із двох присутніх у комедії Івана Франка педагогів. Адже в Омеляна був попередник, який працював у селі 15 років. «Робив собі в полі та в городі, воли та свині годував, писарством занимався, а дітей наших до книжки не конопадив». Тобто учнів до навчання не залучав. Зовсім. А як траплялася перевірка, то гуртом із війтом та іншими симпатиками такого «вчителювання» стягували до школи дітей із сусідніх сіл і видавали їх за тутешніх учнів. І це сходило з рук. Бо й що такого? Всім вигідно! І вже аж у третій дії драми один із ґазд запитує Омеляна: «А чому ж не кождий професор розуміє той обов’язок так, як ви?». І що той має йому відповісти? Що не всі вчителі є вчителями?..
На жаль, ми не часто звертаємося до історії власної освіти, тому практично не знаємо її.
Не знаємо, що ні в другій половині ХІХ століття, ні на початку століття ХХ сільський учитель в Україні не перебував у якомусь особливому, шанобливо виокремленому статусі. Якщо на біду собі мав учителювати в сільській школі, то повністю залежав від доброї (чи не зовсім) волі сільської громади, стосунків із місцевим панотцем і старостою, ба навіть (якщо вірити Франкові) шинкарем. Йому винаймали житло, за виконувану роботу платили почасти грішми, а почасти — натурою, переважно продуктами харчування. Також учителеві (принаймні в нас, на Поділлі) належало виділити пів гектара землі для ведення домашнього господарства (геть усі дані я беру з матеріалів «Подільських єпархіальних відомостей», нагадуючи притому, що початковою освітою в селах довго опікувалася церква, а не держава).
Грішми платили стільки, скільки могли зібрати, тому в когось платня була лише 60 рублів на рік, а комусь таланило на всі 120. Відомо багато фактів, коли громада не дотримувалася взятих на себе зобов’язань і вчитель залишався взагалі без платні. Інколи йому брався платити місцевий багатий землевласник, але це було абсолютним винятком, а не правилом. Переважно великим землевласникам було начхати й на школу, й на вчителів (і про це «Подільські єпархіальні відомості» пишуть цілком відверто, як і про таке ж ставлення до проблем шкіл із боку тодішнього «місцевого самоврядування»).
Водночас священник за свою роботу отримував із казни 280 рублів. І вважалося, що цього дуже мало для гідного утримання власної сім’ї. Тому задля забезпечення додаткових доходів йому виділяли ще й 30 гектарів землі. Дуже часто, працюючи на ній, панотець не мав часу навіть на богослужіння й відправу різних треб, бо посівна є посівна, а парафіяни на той час якось переб’ються без слова божого.
Сільський учитель, на противагу панотцеві, мав сам подбати про свої стосунки з громадою. Простіше кажучи, мав діяти так, щоби та хотіла платити йому. Для цього педагогові потрібно «мати терпіння аж до самозречення, щоб не впасти духом за таких несприятливих для нього умов» (цитую тогочасні настанови, якими влада «підтримувала» сільське вчительство). Є, щоправда, легший шлях: «…селянин визнаватиме учителя хорошим, якщо буде бачити його частіше на різних гулянках, але вчитель повинен цього уникати». Унаслідок цього сільський учитель часто змушений був животіти сам і прирікати на те ж саме свою сім’ю.
Тим часом міський колега сільського вчителя початкової школи отримував за ту ж роботу гарантовані 240 рублів на рік. Але справді великим паном на тлі своїх убогих «родичів» із початкової школи виглядав викладач гімназії: його платня становила від 900 до 1500 рублів (дані за 1866 рік). Отака була «система».
І це в той час, коли в Німеччині, яка була тоді прикладом розбудови освітньої галузі, вже цілком усталилася мережа загальноосвітніх закладів, а вчитель отримав і належний статус, і повноцінну платню, й таке соціальне забезпечення, якого тоді не було в жодній іншій країні Європи, а в нас і зараз немає. «Ставлення держави до вчителя — це державна політика, яка свідчить або про силу держави, або про її слабкість», — говорив Бісмарк. І не тільки говорив (у нас десятиліттями говорять не гірше), а й діяв відповідно до сказаного.
Та бог із ним, із тим першим рейхсканцлером Німецької імперії! Не він же заповзявся був поставити народного вчителя «на таку висоту, на якій він ніколи не стояв, і не стоїть, і не може стояти в буржуазному суспільстві». Це взялися робити інші люди. І робили на диво наполегливо! Поки було кого сторцувати, тобто ставити на ту найвищу з висот. Щоб потім репресувати.
Ми сьогодні не пам’ятаємо вже, що в 20-ті роки минулого століття вкинутий державою в жебри український учитель щиро працював на коренізацію й українізацію. Без будь-якого навчально-методичного забезпечення. І в умовах, коли, за свідченням Андре Жіда (а він брав дані з відкритих радянських джерел), у середині 1920-х років заборгованість учителям лише в Харківській області становила 724 тис. карбованців, власне ж платня за вчительську роботу була десь до 10 карбованців. Французький письменник із гіркотою зауважує: «Отже, запитуєш себе, як вдається жити вчителям і чи не станемо ми свідками ліквідації викладацького складу ще до ліквідації неписьменності?».
Але саме в ці роки українські освітяни створили диво, завдяки якому на теренах УРСР на початок 1930-х років 89,4% від загальної кількості школярів навчалися в українських школах, 7,8% — в російських, 4,9 % — у єврейських…
І саме за це в 1930-ті роки кращу частину українського вчительства (насамперед учителів української мови та історії) буквально фізично ліквідовували. Внаслідок цього станом на 1938 рік у багатьох школах просто не було кому проводити уроки української мови та літератури й історії. Щоб поставити хоч когось до вчительського робочого стола, треба було терміново підготувати 1120 учителів української мови і 1140 — історії. Саме тоді для навчання педкадрів було запроваджено короткочасні семимісячні курси, на які брали тих, хто мав сім класів освіти і міг хоча б повноцінно читати й писати. Чого могли навчити вчорашнього семикласника за ті сім місяців? І чого міг навчати вже він сам після тих курсів? Згадуваний раніше Андре Жід відзначав, що в тогочасні педінститути РСФСР вдавалося набрати лише 54% студентів, бо кому б це забаглося все життя гарувати за копійки? Водночас студенти цих закладів «вражають своєю неграмотністю».
Про те, ким і як почувався вчитель у Другу світову й повоєнне лихоліття, говорити зайве: біда була бідою. Звернімося відразу до періоду, коли життя почало нарешті якось налагоджуватися.
Випускник педінституту 1960–1980-х років, якого направляли вчителювати в якесь село, мав за плечима тільки обіцянку житла, але не саме житло. Як і в ХІХ столітті, сільрада могла винайняти йому куток у якоїсь бабусі, надати (або не надати) компослуги. Мав зарплатню десь у межах 100 і менше карбованців. Багато це чи мало? Одягнутися та взутися за такі гроші не вдалося б. Як і придбати якісь хоча б найнеобхідніші меблі для дому: простий диван тульчинського виробництва коштував 140–150 карбованців, «стінка» — від 800 і далі (й діставалася строго по блату, як і той-таки диван чи холодильник). Якщо вчитель уже мав сім’ю, то сидіти в комірнім було до неможливості важко. Тому треба було дбати про свій куток, а це означало — починати будуватися. Звісно, будівництво — це завжди дорого, й суто на вчительську зарплату нічого не зведеш. Тож, аби мати необхідні кошти, мусиш господарювати — тримати поросят і відгодовувати бичків. А щоб господарювати, маєш вростати в систему місцевих «стосунків», адже єдиною кормовою базою для твоєї худоби може бути лише колгосп, його поля або ферми. А доступ туди дається явно ж не всім і не за гарні очі…
Твої діти тим часом ростуть собі та й ростуть. Разом із ними зростають потреби в коштах. А зарплатня твоя дуже рідко збільшується, та й то лише на якісь злиденні відсотки. Тому ти ще більше налягаєш на господарювання. І це тебе віддаляє та й віддаляє від школи, непомітно перетворює на отого Омелянового попередника, який «дітей до книжки не конопадив»…
Після 1980-х настають «буремні» 1990-ті, коли тобі по чотири-п’ять місяців або зовсім не дають зарплати, або дають її висівками чи цукром. Із ними ти йдеш на базар, бо ж цукром дитину, яка навчається в обласному центрі, не нагодуєш і не одягнеш. І на базарі зустрічаєш чи не цілі педколективи, які намагаються хоч копійки вторгувати, пропонуючи людям свої «натурзаробітки», бо ж за щось треба жити. Найпідприємливіші з колег масово залишають школу й подаються на різні заробітки, стають бізнесменами або фермерами. Всі інші терплять і сподіваються, що колись та настануть для них кращі часи.
Кращі часи нібито й настають, але разом із ними приходить прагнення місцевої та центральної влади «обирати» саму себе коштом іще відносно вагомого в очах сільського населення вчительства. Педпрацівників запускають у «подвірні обходи», під час яких вони виспівують жалісливої про «донбаського сироту». Накручене тим «співом» населення на словах співчувало новітнім «погорільцям» (бо колись саме потерпілі від пожеж ходили отак по дворах), а на ділі прийшло на дільниці й зробило «погорільцем» того-таки «сироту».
Вчителям це не допомогло. Їх уперто кидали в полум’я чергової передвиборчої кампанії, аж поки їх авторитет не було успішно спалено — від колишньої поваги до вчительства зосталися ріжки та ніжки. Та й то лише в тих місцях, де педагоги виявилися непоступливими й не пішли служити владі. Таких та сама влада потім прибрала з освітньої арени, провівши «опоризацію» місцевих мереж освітніх закладів.
Що далі?
А далі вже нічого. Повний гаплик усім статусам і статкам… Адже народжуваність у сільських регіонах упала нижче за будь-який критичний рівень, тому сьогодні на межі вимирання перебувають уже навіть села, у школах яких іще зовсім недавно було по 200–300 учнів, а до першого класу щороку йшло два-три десятки дітей… За три-п’ять років у цих селах буде аж по три-п’ять першокласників. Або й менше. Тобто утримувати школи вже не буде для кого. На багатьох українських територіях поняття «сільська школа» та «сільський учитель» стануть історизмами.
…Про кого тоді співатимемо?
