35 років Незалежності: де ми і куди прямуємо 23.08.2026 09:00 Укрінформ
Про шлях, який уже пройдено, та той, що ще попереду
Україна відзначає 35-ту річницю відновлення своєї Суверенності.
Мимоволі виникає біблійна паралель. Мойсей сорок років вів свій народ через пустелю до Землі обітованої – шляхом поневірянь, сумнівів і внутрішніх розбіжностей, яким народ, попри все, продовжував слідувати. Україні до умовної «сорочки» залишається п’ять років. І свою пустелю вона теж проходить.
1991-й – проголошення Незалежності, підтверджене референдумом. Складні дев’яності, розбудова держави, Конституція, гривня. Відмова від ядерної зброї та Будапештський меморандум, який став пам’ятником геополітичної наївності. Помаранчева революція 2004 року, що стала першим гучним акордом громадянського пробудження. Євромайдан і Революція Гідності, які остаточно розірвали зв’язок з імперією. Окупація Криму та початок російської агресії у 2014-му – АТО, Операція Об’єднаних сил, створення нової української армії. Безвіз, рух до ЄС і НАТО…
А потім – 24 лютого 2022 року…
За ці 35 років Україна припускалася помилок, гаяла час, розчаровувалася, сперечалася, змінювала владу – і водночас сама незворотно змінювалася, як держава і як суспільство. Сьогодні триває п’ятий рік повномасштабної війни, і очевидно: наше життя розділилося на «до» і «після» – таким, яким воно було раніше, вже не буде.
Тож 35-річчя Незалежності – це нагода не лише озирнутися назад, а й подумати про те, що попереду. Де ми сьогодні і куди прямуємо далі? Якою має стати наша держава, її армія та суспільство? Якою має бути наша «Земля обітована» – не в біблійному, а в сучасному українському розумінні?
І водночас: чим ми вже сьогодні можемо пишатися? Що за ці роки, а особливо за останні п’ять, нам вдалося пройти й подолати? Які події найбільше змінили Україну? Що ми як суспільство зробили правильно, попри всі хиби? Які наші досягнення ми недооцінюємо у вирі щоденних інформаційних бурхливих потоків?
І, зрештою: якщо сьогодні новій Україні 35 – якою ми прагнемо бачити її на 40-річчя?
Бо історія пророка Мойсея – не стільки про цифру сорок, скільки про шлях народу до свого майбутнього. Україна вже пройшла чималу його частину. Питання тепер не лише в тому, скільки ще йти, а й у тому, куди саме ми хочемо прийти.
І
СИНАЙСЬКИЙ ПЕРЕВАЛ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ВІД ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ІНЕРЦІЇ ДО ПОШУКУ СВОЄЇ «ЗЕМЛІ ОБІТОВАНОЇ»
Тридцять п’ять років самостійного шляху – це значний відрізок для людського життя, але лише коротка мить у масштабах історичної еволюції нації. Успадкувавши у 1991 році незалежність без прямого досвіду розбудови сучасних демократичних інституцій, суспільство опинилося перед викликом величезної ваги: перетворити формальну юридичну суб’єктність на реальну внутрішню міць.
Шлях через десятиліття сумнівів, економічних потрясінь та гібридних загроз виявився складнішим, ніж здавалося на світанку відновлення держави. Поступовий вихід із тіні радянського минулого вимагав від громадян не просто адаптації до нових політичних реалій, а глибокої зміни ціннісних орієнтирів і зламу звичних моделей мислення.
Сьогодні, озираючись на цей процес з висоти тридцяти п’яти років, ми бачимо, як колосально все змінилося навколо. Державність перестала бути абстрактною декларацією – вона перетворилася на базову умову виживання нації та її розвитку. Саме усвідомлення точки, в якій ми перебуваємо зараз, дозволяє оцінити масштаб пройденої відстані та сформулювати критерії для подальшого руху.
«Земля обітована не десь далеко – вона всередині нас»
Олександр Красовицький.
Олександр Красовицький, український письменник, засновник та генеральний директор видавництва «Фоліо»:
– Щоб зрозуміти, де ми сьогодні, треба подивитися на шлях, який ми пройшли за ці 35 років. І тут важливо чесно визнати: суспільство на момент здобуття Незалежності не було готове до неї так, як ми це розуміємо сьогодні. Воно не було готове до того, що тепер потрібно нести відповідальність не лише за партійні гасла чи чиїсь спущені згори рішення, а за реальну ситуацію в країні та за себе особисто. Ілюзія того, що хтось нагорі все вирішить і продумає, розвіювалася дуже повільно.
Ми також не були готові до того, що майже відразу ззовні почнуться гібридні виклики. Ми тоді ще не розуміли, що значна частина внутрішніх процесів у країні була кимось цілеспрямовано «заряджена» і що за цим стоять конкретні інтереси й впливи сусідньої держави.
Еліта, яка взяла на себе управління країною, також являла собою строкату суміш. Частина того політикуму залишалася фактично антиукраїнською, орієнтованою на Москву – передусім колишня комуністична номенклатура. Інша ж частина, що складалася з романтиків, які щиро прагнули змін, виявилася просто непідготовленою до жорстких реалій державного управління.
Наслідком цього стало втрачене перше десятиліття. Замість того, щоб будувати сучасну державу, еліти займалися розподілом та приватизацією радянської спадщини. Переломний момент настав лише на початку 2000-х, коли прийшло усвідомлення державності як окремої цінності, яку необхідно вибудовувати й захищати.
Але найважливіший іспит нація склала напередодні та під час повномасштабного вторгнення. Те, що українцям вдалося зупинити ворожу навалу, те, що ЗСУ стали силою, яку визнають у світі, але водночас силою, яку підтримало власне суспільство, – це насамперед перемога простих українців. І це свідчить про наявність здорового начала в нашому суспільстві.
І ось тут ми підходимо до тієї самої «Землі обітованої». Вона не лежить десь за горизонтом географічних кордонів. Вона вже існує всередині суспільства. Нам потрібно самим зрозуміти, яке майбутнє ми хочемо побудувати, а потім зробити його таким, яким заслуговуємо.
У нашої держави є і певні плюси від того, що відбулося. Ми вже чітко розуміємо, чого не прагнемо. Ми вже значно краще розуміємо, куди рухаємося. Я, звичайно, говорю передусім про Європу. І ми розуміємо, що для того, щоб зайти туди не через «чорний хід», а стати повноцінною частиною європейського простору, нам уже багато чого вдалося зробити. Але щоб там існувати як справжня сучасна європейська держава, ми маємо змінитися всередині самих себе.
Бо є ще багато того, що ми толеруємо, до чого звикли, що сприймаємо як щось майже нормальне. Ми повинні припинити толерувати корупцію на нижчих ланках та непрацюючу судову систему. Це – хвороба, якої ми маємо позбутися. А для цього нам доведеться пройти ще один непростий шлях – уже після Перемоги.
Звісно, ми ще не знаємо, коли саме закінчиться війна. У ментальному сенсі вже перемогли. Але будь-яка війна має завершитися і як історична подія. І це завершення має стати чимось більшим, ніж просто припиненням бойових дій, – воно має стати відправною точкою для майбутнього.
І саме тому, переходячи вже до моєї професійної теми, виникає запитання: чому у нас досі немає великого воєнного роману, чому немає філософського осмислення цієї війни? Та тому, що подія ще не завершена!
«В Україні майбутнього вже не має бути слідів ані колоніального упокорення, ані меншовартості»
Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович, проректор Українського католицького університету, колишній дисидент та політв’язень:
– Я дозволю собі далі розвинути запропоновану метафору й констатувати, що, вийшовши 1991 року з нашого рабського «Єгипту», ми пройшли вже 35 років пострадянською «пустелею». За цей час виросли нові покоління, які вже не знають смаку рабства. І саме ці покоління сьогодні готові перебрати і вже перебирають відповідальність за країну та її безпеку.
Проте не будемо заспокоювати самі себе, що до входження у «Землю обітовану» нам залишилося ще п’ять років. Біблійна парадигма нагадує нам, що перед цим входженням відбулася визначальна подія: Мойсей зійшов на гору Синай та отримав від Бога скрижалі завіту. Кажучи сучасною мовою, народ отримав засади нового суспільного договору, згідно з якими він мав відтепер жити і які давали йому моральне право оселитися у «землі обітованій».
На свою гору Синай ми ще не зійшли – і таке повне духовне перетворення народу ще попереду в нас. І в тій Україні майбутнього вже не має бути слідів ані колоніального упокорення, ані меншовартості. Україна має нарешті стати повноцінним суб’єктом своєї долі.
«Рано чи пізно ми станемо процвітаючою країною. І я сподіваюся – ще й з усіма територіями, які зараз є тимчасово окупованими»
Ігор Рейтерович.
Ігор Рейтерович, політолог, керівник політико-правових програм ГО «Український центр суспільного розвитку»:
– Ми цю «Землю обітовану» вже знайшли, і тепер головне завдання – її не втратити і нікому не віддати. Наша перспектива і ключовий факт сьогодення – Україна є незалежною державою і нею залишиться. Попри всі труднощі, на відміну від тієї ж Росії, у нас є чіткий вектор майбутнього.
Головне питання зараз – коли ми зможемо повернутися до нормального мирного життя, усвідомлюючи, що окуповані території та пов’язані з цим проблеми можуть перейти у спадок нашим дітям. Однак розуміння незалежності як найвищої цінності прийшло до нас лише після 2014-го і остаточно закріпилося після 2022 року. І це така річ, про яку не тільки треба читати в книжках, дивитися в якомусь патріотичному кіно чи слухати на лінійках у школах або в університетах. Це, в принципі, все те, що нас оточує. Це наша реальність.
Незалежність, звісно, нам не звалилася згори. І хоча процес її де-факто отримання у 1991-му й був відносно мирним, що збило хід історії порівняно з країнами, які її виборювали зі зброєю з першого дня, результати залишаються прогнозованими. Рано чи пізно ми станемо процвітаючою демократичною країною, з усіма територіями, які зараз є тимчасово окупованими, міцно інтегрованою в ЄС, із нормальною політичною та управлінською системами. А також із сильним громадянським суспільством, яке сильне не тільки під час війни, але й у мирний період і є рівноправним партнером для держави.
ІІ
ДОРОСЛІШАННЯ ЧЕРЕЗ БІЛЬ: НЕДООЦІНЕНІ ЗДОБУТКИ, ВИЗНАНІ ПОМИЛКИ ТА НАША НОВА ІДЕНТИЧНІСТЬ
Становлення будь-якого зрілого суспільства неможливе без проходження крізь кризи та суворі історичні випробування. Справжня національна ідентичність не гартується в ідеальних умовах – вона викристалізовується в моменти екзистенційних загроз, коли громадянам доводиться обирати між пасивним спостереженням і взяттям відповідальності за власний дім.
Джерело: www.ukrinform.ua