Відповідаємо на запитання про те, як писати правильно – в чи на Україні. А ще розказуємо, як правильно писати закінчення фемінітивів.
LIGA.Life започаткувала рубрику “Про що мова” з молодим редактором та перекладачем Олександром Стукалом. Усі мовні запитання експерту можна поставити, надіславши їх на спеціальну скриньку [email protected]. Відповіді на найцікавіші запитання публікуватимемо щовівторка.
Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із новим, четвертим випуском нашої рубрики “Про що мова”!
Сьогодні говоритимемо про два наболілі питання. Одне з них викликає значно більше обговорень, але щодо другого вряди-годи теж підіймаються хвилі дискусій, протестів і обурень — правда, вже дедалі слабші.
У цьому випуску ми разом розбиратимемося з фемінітивами та з питанням, як же все-таки правильно — на чи в Україні. Так-так, більшість із вас уже знає, як правильно, але ще раз про це поговорити точно не завадить.
Фемінітиви
Так-так, саме вони. Вчителька, лікарка, вихователька, продавчиня, бібліотекарка — з іменниками на означення осіб жіночої статі (а саме так офіційно називає фемінітиви нова редакція правопису 2019 року) ми маємо справу з дитинства, і якісь із них для нас такі звичні, що взагалі не вважаються вартими поважнішої розмови.
Утім, професій/соціальних ролей у житті дуже багато, слів на їхнє позначення так само багато — і часом жіночі варіанти назв цих професій та соціальних ролей звучать для наших вух дивно чи несимпатично, бо ми звикли до чоловічих, якими позначають і чоловіків, і жінок. Цікаво (але, на жаль, логічно), що фемінітиви статусніших або “здавна чоловічих” професій і соціальних ролей для нас, авжеж, дивніші, ніж фемінітиви простіших, нижчих і нейтральніших професій та ролей. Посол, пілот, механік, капітан, сержант, генерал, академік, бакалавр — як же їх ожіночнити, щоб не було смішно й ніяково? І чи варто їх узагалі ожіночнювати?
Відповідь на останнє запитання однозначна: звісно, варто. По-перше, це мовотворчість, а мовотворчість завжди йде на користь мові. Не всі її результати приживаються, бо конкуренції й консерватизму ніхто не скасовував. Але хіба ж це причина складати руки?
По-друге, фемінітиви роблять жінок помітнішими в суспільстві. Звісно, від того, що ви скажете “академікиня” чи “професорка” науковицям одразу не стануть платити більше. Але вжиток нових слів запускає суспільні дискусії про ці слова й позначувані ними реалії, а суспільні дискусії викликають проблеми й часом прискорюють їхнє вирішення.
По-третє, під впливом оновлення правопису фемінітиви помітило навіть Міністерство економіки (ввівши в наказ №1574 про зміни до Національного класифікатора професій абзац про те, що “за потребою користувача […] професійні назви робіт можуть бути адаптовані для означення жіночої статі особи, яка виконує відповідні роботи”). А якщо вже їх помічають навіть такі, здавалося б, консервативні органи, то й прогресивним мовцям вже час. До слова, День захисника України теж у 2021 році було перейменовано на День захисників і захисниць України — і ця новина дуже потішила жінок у війську.
Тепер стосовно творення. Наш правопис про фемінітиви пише дуже коротко й лише перелічує найбільш продуктивні суфікси: -к- (поєднуваний з різними типами основ: дизайнерка, директорка, фігуристка), -иц- (приєднуємо насамперед до основ на -ник та -ень: верстальниця, порадниця, учениця), -ин- (сполучаємо з основами на -ець і на приголосний: кравчиня, плавчиня, продавчиня, бойкиня, лемкиня), -ес- (рідковживаний: дияконеса, патронеса, поетеса). Значно більше про історію творення фемінітивів можна довідатися з передмови до електронного вебсловника жіночих назв української мови (Львів, 2022), який фіксує історичні й новітні фемінітиви та їхні варіанти. Шукати в цьому словнику можна через інтерфейс Російсько-українські словники | З незамулених джерел (r2u.org.ua).
Вживайте фемінітиви — не опирайтесь прогресу! 🙂
На чи в Україні?
Це давнє питання зі своєю історією. Перш ніж Україна здобула незалежність, поширенішим був варіант на. Після 1991 року гору взяв варіант в. Основна причина така: в українській мові прийменник на вживається з островами (на Кубі, на Мадагаскарі) й частинами більших утворень: на Поліссі, на Поділлі, тоді як прийменник в — із назвами держав (в Австралії, у Чехії).
У літературі до 1991 року трапляються обидва варіанти, після 1991 року варіант на поволі став моветоном і ледве не ознакою антидержавницької позиції мовця.
Здобувши незалежність, Україна офіційно попросила РФ так само вживати варіант “в Украине” (бо вищеописаний принцип на/в для російської мови теж справедливий) — і у РФ певний час його вживали на найвищому рівні, але з посиленням антиукраїнської риторики, звісно, перестали.
Після початку повномасштабної війни так само були окремі звернення до влади та громади в Польщі й Чехії, де дотепер закріпленим у правописі був варіант із на. Останнім часом в обох країнах побільшало вживання в.
Як бачимо, тут усе більш-менш однозначно: літературна/суспільна норма з радянських часів змінилась і навіть стала переходити кордони. Якщо хочете бути в тренді, кажіть і пишіть — в Україні.
До наступної зустрічі!
