Робота над національною ідентичністю зробила Україну міцнішою 10.06.2026 12:22 Укрінформ Володимир В’ятрович про двадцятиліття Інституту національної пам’яті, роботу з минулим та концепцію Пантеону
Двадцять років тому в Україні з'явився Інститут національної пам’яті (УІНП). Для багатьох українців це одна з тих державних установ, про існування яких згадують хіба що під певні дати або з приводу чергового перейменування вулиці, демонтажу радянського пам’ятника чи дискусій довкола перепоховань.
Втім, саме УІНП протягом двох десятиліть намагався дати відповідь на питання, які для України виявилися далеко не академічними: кого вважати своїми героями, як оцінювати совєтське минуле, чи потрібна люстрація, де проходить межа між історією України та російськими імперськими міфами і чому пам’ять про минуле може впливати на майбутнє держави не менше, ніж економіка чи армія.
Історик, народний депутат Володимир В'ятрович – один із архітекторів ідеї Українського інституту національної пам’яті, очільник його у найбурхливіший період – після Революції гідності та на початку російської агресії. Саме за його керівництва з’явились і закони про декомунізацію, деколонізацію, продовжився процес перейменування міст і вулиць, було відкрито архіви КГБ та розпочалось створення єдиного архіву совєтського минулого.
В ексклюзивному спілкуванні з Укрінформом він згадує, як інститут кілька разів намагалися фактично ліквідувати, пояснює, чому війна з Росією була неминучою незалежно від успіхів політики пам’яті, а також розповідає про одну з найдискусійніших ідей останніх тижнів – створення українського Пантеону та перепоховання праху родини Мельників.
«ДЕМОБІЛІЗАЦІЯ» ІНСТИТУТУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ НАРАЗІ БУЛА БИ ДУЖЕ ПЕРЕДЧАСНОЮ»
На думку Володимира В’ятровича, Український інститут національної пам’яті мав за мету не академічне вивчення чи збереження історичних документів: «він мав формувати, власне, державну політику національної пам’яті. Бо спільні погляди на минуле – це одна з основ національної ідентичності, а тоді, на початку 2000-х, саме йшлося про її відновлення та розвиток. На жаль, це був час, коли Україну накривала нова хвиля русифікації. Був наплив російських медіа, проросійських політиків, російської культури».
Володимир В’ятрович.
Володимир В’ятрович згадує, як на початку 2000-х років в Україні на державному рівні відзначалися річниці комсомолу, а у 2003 році було створено державний комітет з підготовки до річниці Переяславської ради (один із ключових радянських міфів для виправдання колоніального підпорядкування України Москві, – ред.). Все виглядало на те, що нас повертають до совєтського минулого», – каже пан Володимир.
Тим часом країни Центральної та Східної Європи вже давно і активно працювали над відкриттям архівів, осмисленням злочинів комуністичних режимів та формуванням власної політики пам’яті. «У посткомуністичних країнах Європи, Балтики, навпаки, досить активно розгорталися процеси відкриття правди про злочини комунізму. Для мене, молодого тоді історика і громадського активіста, було очевидним, що така робота має вестися і в Україні».
Саме з цих дискусій народилася ідея створення українського аналога інститутів національної пам’яті. У 2006 році, на хвилі Помаранчевої революції, Український інститут нацпам’яті і був створений як центральний орган виконавчої влади. «Серед тих, хто починали: Центр дослідження визвольного руху, Меморіал, Асоціація дослідників Голодомору – всі ми за участю представників адміністрації президента Ющенка працювали над документом і розпорядженням уряду про створення Українського інституту національної пам’яті як центрального органу виконавчої влади. Його першим керівником став Ігор Юхновський».
ІНСТИТУТ, ЯКИЙ КІЛЬКА РАЗІВ НАМАГАЛИСЯ ЛІКВІДУВАТИ
Втім, від самого початку державна політика пам’яті залежала від політичної кон’юнктури. Навіть у 2006 році, коли було створено Інститут відбувалися негативні зміни. «Йдеться про прихід до влади прем’єр-міністра Януковича, який, очевидно, не готовий був підтримувати такий напрямок діяльності. Зізнаюсь, існувала небезпека, що УІНП буде ліквідований буквально через кілька місяців після створення. Потім прем’єр-міністром стала Юлія Тимошенко, і вона теж не надто була зацікавлена в подальшому його розвитку. Тобто інститут опинився в ситуації, коли ніби є підтримка президента, але немає підтримки від уряду і парламенту» – згадує Володимир В’ятрович.
Особливо складним став період після приходу до президентської влади Віктора Януковича: «2010 рік, перемога Януковича – інститут знову на межі існування. На Банковій було ухвалене рішення про його «тиху» ліквідацію. Спочатку Інститут позбавили статусу центрального органу виконавчої влади, перетворили на науково – дослідну установу. Що воно таке толком ніхто не розумів».
В’ятрович обгрунтовано говорить про той період як про один із найскладніших: «За Януковича керівником інституту став ставленик КПУ Солдатенко, що само по собі звучало знущально. І цей курс на ліквідацію тривав до 2013 року». Якби не Революція гідності все завершилося б остаточним закриттям установи.
«НАС МАЛИ ВИСЕЛИТИ БУКВАЛЬНО ЗА КІЛЬКА МІСЯЦІВ»
У 2014 році Інститут національної пам’яті очолив Володимир В’ятрович. «Коли я прийшов керівником Інституту національної пам’яті, вже закінчувалися навіть терміни договорів на перебування в тих приміщеннях. Нас буквально за кілька місяців мали виселяти. Інститут готувався до повної ліквідації».
Відновлення установи відбувалося паралельно з початком російської інвазії у Крим та війни на сході України. «Чотири – п’ять місяців ми працювали без зарплат, тому що одну інституцію ліквідували, другу тільки починали створювати. Але ми знову запустили Інститут й одразу ініціювали цілу низку законів з декомунізації».
Саме в цей період були ухвалені закони, які викликали грандіозні ментальні зміни та бурхливі дискусії. Укрінформ, зокрема, теж писав про тодішню компанію перейменувань тут або тут. А з початком Великої війни у 2014-му стало остаточно зрозумілим, наскільки важливо повертати містам і селам їхні справжні імена, викреслюючи совєтські.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році розпочалося масштабне перейменування населених пунктів та вулиць, а питання історичної пам’яті вперше стало частиною державної політики, не лише академічних дискусій.
ЧИ МОГЛА СИЛЬНІША ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ ЗАПОБІГТИ ВІЙНІ?
Попри те, що УІНП часто називають одним із двигунів формування сучасної української ідентичності, Володимир В’ятрович не вважає, що сильніша політика пам’яті могла б відвернути російське вторгнення.
Навпаки, він переконаний у протилежному: саме посилення української ідентичності стало для Кремля сигналом, що Україна остаточно виходить з орбіти російського впливу. «Думаю, що війна була б у будь-якому випадку. Більш того, мені здається, що саме поширення української культури, зміцнення української національної ідентичності і стало для Путіна сигналом, що він втрачає Україну, що він не може більше її тихо розчиняти через російські інструменти культури та інформаційної політики».
Водночас історик переконаний: відмова від формування власної політики пам’яті мала б для України ще гірші наслідки. «В іншому випадку нас би тихо зварили, тихо задушили. Тож я впевнений, що війна була неминучою».
ТРЕБА В ПЕВНИЙ МОМЕНТ БУТИ ГОТОВИМИ СКАЗАТИ СОБІ: «СТОП, ДОСИТЬ»
Інститут може і має допомогти державі формувати спільну рамку щодо трактування минулого. І так, треба усвідомлювати, що такі інституції – це тимчасовий орган. Треба в певний момент бути готовими сказати собі: «Стоп, досить». Далі це має робитися просто істориками, громадськістю. Держава створила умови, а далі хай цей човен пливе.
При цьому, Володимир В’ятрович не погоджується з ідеєю повного дистанціювання держави від цієї сфери. На його переконання, саме держава була тим, що дозволило запустити процес формування політики пам’яті в Україні. «Нам принципово важливо було закласти умови саме для державної політики. Саме держава може створити умови для політики національної пам’яті, закласти якісь фундаментальні речі. Жодна комерційна чи громадська структура не має такого масштабу, не має такої можливості».
На запитання, коли завершиться час для Українського інституту нацпам’яті, співрозмовник відповідає: «Мені здається, що допоки історія є знаряддям війни проти України з боку Росії, цей Інститут теж певна лінія фронту, яка потребує державного ресурсу, державного підходу системного захисту. Тому тут поки що «демобілізація» Інституту національної пам’яті була би дуже передчасна».
ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПАНТЕОНУ УТВЕРДИЛАСЯ В УКРАЇНІ НЕ ОДРАЗУ
Паралельно зі створенням УІНП у суспільстві та експертних колах обговорювалася думка про створення національного Пантеону. А сьогодні ця ідея, ідея повернути в Україну прах визначних українських героїв, вийшла на абсолютно новий рівень обговорення. А заклало початок цьому повернення в Україну праху провідника ОУН Андрія Мельника та його дружини Софії.
Володимир В’ятрович згадує, що дискусії щодо українського аналога закордонних пантеонів велися з початку 2000-х років, орієнтуючись на досвід Франції, Польщі, Португалії чи Італії. Після Революції гідності ці розмови перевели у фахове русло: розпочалися експертні обговорення, і в 2015 – 2017 роках було напрацьовано базову концепцію. «Але треба розуміти, що навіть тоді це залишалося ідеєю вузького кола фахівців. Загального суспільного сприйняття вона не мала», – із прикрістю зазначає історик.
Він додає, що в суспільній свідомості тоді важко проходив навіть інший, частково пов’язаний із цим проєкт – створення військових цвинтарів. У 2014 році під час комунікації з родичами загиблих на війні часто виникало відторгнення. Від рідних можна було почути: «Ні, наш син буде похований на родинному цвинтарі і в жодному випадку ми не готові передавати найдорожче в руки держави».
Проте поступово ситуація почала змінюватися: спершу створювалися сектори військових поховань на цивільних кладовищах, згодом було ухвалено законопроєкт про створення меморіального військового кладовища, і зараз цей процес запущений: «Так само і про Пантеон. Змінюється сприйняття в суспільстві, і це відображається на сприйнятті політиками, – підкреслює Володимир В’ятрович. – Для мене абсолютно природно, що зараз цю ідею підхопило керівництво держави, яке готове говорити вже про безпосереднє і практичне втілення. І таким першим кроком стало саме перепоховання Андрія Мельника тимчасово на Національному меморіальному військовому кладовищі».
Зараз створено робочу групу за участю експертів, громадськості та істориків, яка напрацьовує відповідний законопроєкт. Володимир В’ятрович, який входить до цієї групи, сподівається, що документ ухвалять ще цього року. Триває робота над архітектурними рішеннями. У самому ж законі мають намір прописати критерії: хто саме має бути там перепохований, а кому встановлять кенотаф – символічну «порожню» могилу без останків, яку споруджують для вшанування пам’яті, який вигляд матимуть надгробки, яка черговість і так далі.
КРИТЕРІЇ ВІДБОРУ: ПАНТЕОН – ЦЕ НЕ ВЕЛИКЕ КЛАДОВИЩЕ
У теперішніх обговореннях уже фактично досягнуто консенсусу щодо місця – визначено, що це має бути центр Києва. Наразі підшуковується відповідна ділянка та оформлюються документи. «Дійшли до кількох важливих рішень, що мова йде саме про те, що Пантеон – це буде місце перепоховання тих людей, могили яких загрожені або знаходяться за закордоном. Натомість не йтиметься про перепоховання тих людей, які мають достойні могили, і ті могили вже є культовим місцем в Україні» – говорить пан В’ятрович..
Приклад Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та Івана Котляревського – це ті випадки, коли перепоховувати немає сенсу, адже теперішні їхні могили вже стали знаковими та важливими місцями поклоніння та пам’яті.
У першу чергу Пантеон прийматиме останки з-за кордону, оскільки там закінчуються строки зберігання багатьох могил, і є реальна загроза їхньої ліквідації. Щодо категорій діячів, то орієнтуються на військово-політичне керівництво української держави від часів Руси до сьогодення та командувачів різних збройних формувань на всіх етапах державотворення. Проте меморіал не може обмежитися політиками та військовими: «Надзвичайно важливо, щоб були перепоховані значні діячі української культури і науки. Якщо ми знову-таки орієнтуємося на приклади інших народів, та сама Франція чи Польща, близько половини тих, хто поховані в тамтешніх пантеонах, – це саме діячі культури і науки. Це дуже важливо».
16 ТИСЯЧІ МОГИЛ ВИЗНАЧНИХ УКРАЇНЦІВ ЗА КОРДОНОМ: ЩО З НИМИ РОБИТИ?
Проблема збереження української історичної пам’яті за межами країни значно ширша за кілька десятків визначних імен, адже на чужині упокоїлися тисячі українців, змушених залишити батьківщину.
Володимир В’ятрович погоджується, що Україна має ретельно вивчати це питання. Свого часу в УІНП створили базу даних на 16 000 діячів української політики, культури і науки, чиї могили розсіяні по світу. До кожної ситуації потрібно підходити індивідуально: «Частина з цих поховань можуть залишитися, якщо їм нічого не загрожує… Але тоді вже ними має опікуватися українська держава через свої дипломатичні представництва. Бо, на жаль, у більшості випадків ці якісь громадські організації чи родичі, і для багатьох це вже не актуально – або повмирали, або організації припинили існування. Саме тому прах військових діячів переноситимуть на Національне меморіальне військовому кладовище, і лише одиниці найвизначніших потраплять до Пантеону.
«Ми не хочемо, щоб Пантеон перетворився на велике кладовище. В його межах йтиметься про кілька десятків тих найвизначніших діячів нашої історії, які є нашим грунтом», – пояснює історик.
УРОКИ «НАДГРОБКОВОГО» СКАНДАЛУ ДОВКОЛА МЕЛЬНИКІВ
Гострі дискусії викликає не лише відбір імен, але й етичні та естетичні питання оформлення могил. Яскравим прикладом став нещодавній скандал довкола надгробків Андрія Мельника та його дружини Софії. Суспільство активно обговорювало доречність запропонованих рішень щодо хреста для чоловіка та значно меншої за розміром плити для Софії Мельник, а також можливість поховання видатних діячів разом із їхніми родинами.
Володимир В’ятрович закликає дивитися на цю ситуацію передусім крізь призму юридичних норм та тимчасового статусу поховання: «Хочу наголосити, що мова йде про тимчасове поховання і Андрія Мельника, і Софії Мельник на Національному меморіальному військовому кладовищі».
Він пояснює, що за чинними нормативними документами, розробленими НМВК, основним надгробним пам’ятником на військовому цвинтарі є козацький хрест. Однак встановлювати його дозволено виключно на могилах військовослужбовців. Через це для Софії Мельник спробували знайти інший варіант, який зрештою виявився невдалим.
«Можливо, невдало справді було запропоновано це альтернативне рішення для Софії. Варто було би робити так, як на інших цвинтарях. Наскільки я знаю, на Арлінгтоні на одному хресті з іншого боку згадується дружина. Цей випадок певний повчальний процес, критика для того, щоб в подальшому враховувати такого роду проблеми. Але ще раз наголошую, що в даному конкретному випадку мова йде про тимчасові пам’ятники», – підсумовує Володимир В’ятрович.
Історія не вибачає хаосу та непослідовності. Національна пам’ять потребує чіткої інституційної опори, а не спорадичних згадок від дати до дати. Попереду на Україну чекають складні практичні кроки – від ухвалення закону про Пантеон до повернення тисяч закордонних поховань, і цей шлях вимагатиме нової культури рішень.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото і фото в публікації із архіву Володимира В’ятровича.
Історія Україна В’ятрович УІНП
Джерело: www.ukrinform.ua